23. Серце.

Еліанора крокувала тихими коридорами, коли, повернувши за ріг, відчула крижаний подих, що змусив її інстинктивно зупинитися. Нишпорки — фігури в чорному, що з’являлися мов примари, — стояли неподалік. Вони завмерли на якусь мить, як хижаки, що вловили чужу присутність, і на неї спрямувався їхній порожній, моторошний погляд, хоча обличчя були приховані під тінями глибоких каптурів.

Еліанора вдихнула, намагаючись не видати страху, хоча холод наче пробрався всередину, скувавши її. Та раптом у коридорі з’явилася її служниця Віана, яка швидко й несподівано вигулькнула з-за дверей і, нічого не підозрюючи, попрямувала до своєї господині. Впіймавши мимовільний погляд фігур у чорному, вона зупинилася, насторожено стиснувши пальці на подолі сукні.

Нишпорки на мить завмерли, ніби оцінюючи нову ситуацію, а тоді без жодного слова продовжили свій шлях. Їхні постаті розчинилися в тіні коридору, не залишивши жодного звуку, ніби були лише породженням нічних примар. Еліанора відчула, як лід страху почав відступати, але його слід залишився десь глибоко всередині.

— Моя леді… — прошепотіла Віана, підходячи ближче і нервово озираючись. — Ви ж їх теж бачите, так?

— Так. І це не перша наша зустріч.

— Ви бачили їх на балу?

Еліанора кивнула, намагаючись зберегти спокійний вираз обличчя й не видати свою паніку.

— Так, але не варто звертати на них зайвої уваги. Їхня справа - інша, — відповіла вона, озирнувшись на темний коридор. — Ходімо.

— Моя леді, а де ви були так пізно?

— Випадково заснула під час читання.

Віана ледь помітно підняла брову, сумніваючись у щирості пояснення, але нічого не сказала. Еліанора ж, помітивши цю реакцію, ледь усміхнулася.

— Важкий день, — додала вона спокійно, ненав’язливо завершуючи розмову, щоб уникнути зайвих питань. — Деякі книги виявилися такими ж нудними, як і чаювання з претендентками.

Служниця лише кивнула, ховаючи свою цікавість за маскою ввічливості. Вони рушили коридорами, намагаючись триматися ближче до світла, яке дарували рідкісні свічки на стінах.

— Два дні і тоді почнуться випробування, чи не так? — промовила Віана трохи тихіше, наче боялася, що навіть стіни можуть почути її слова.

— Саме так, — відповіла Еліанора, зберігаючи холодний спокій. — Перші таємниці імператорського палацу відкриються для нас усіх… хто зможе їх осягнути. Далі, я сама.

Щойно Віана її облишила, Вальдестріс зупинилася на мить у коридорі, міркуючи, звідки взялося це раптове невдоволення. Її завдання вимагало зосередженості та холодного розрахунку, а не відволікань на когось на зразок Естара чи, тим більше Даріаса. Та все ж підсвідомо вона чекала, що імператор хоч раз проявить свою увагу до неї серед інших претенденток - це стало б для неї додатковим знаком довіри, а отже, і можливостей. Натомість відсутність Естара відчувалася як ще один виклик, що підігрівав її роздратування.

Проблема з Даріасом була ще заплутанішою. Він врятував її від Келдіана, зберіг її таємницю, та при цьому, здавалось, не мав ані найменшого наміру розкрити свій власний мотив. Він грав у свою власну гру, і тепер сидів у трактирі, залишивши її наодинці з усім цим.

"Марно, — подумала вона, знову рушаючи вперед. — Жоден з них не вартий моїх думок".

Еліанора швидко пішла коридором, вирішивши зосередитися на своєму плані, а не на сумнівних думках про імператора чи Лейстера. Вона нагадала собі, що зайва їхня увага могла бути небезпечнішою за будь-які палацові інтриги. Ці чоловіки уособлювали різні сторони влади, і обидва могли виявитись однаково смертельними, якщо забути про обережність.

Вже підходячи до своїх покоїв, вона знову згадала про артефакти, які так прагнула знайти. Їхня сила була здатна перевернути хід подій, і якби вона мала їх у своїх руках, не довелось би розраховувати ні на кого. Потрібно було лиш зрозуміти, де вони зберігаються і які перепони стоять на шляху до них.

У цей момент її увагу привернуло ледве чутне шарудіння в іншому кінці коридору. Обернувшись, вона знову побачила фігури в чорному - тіньові нишпорки, які беззвучно з’явились з-за рогу і застигли, наче вартові в темряві. Кілька секунд вони мовчки вдивлялись на неї, і навіть не кинули ані слова чи жесту, що вказував би на їхню причетність до неї. Їхня повторна поява змусила серце Вальдестріс пришвидшити ритм. Вони мовби попереджали її, що тут діє закон сильніших, і будь-яка слабкість буде помічена.

Вона примусила себе зберегти спокій, ковзнула вперед коридором і нарешті сховалась у своїй кімнаті.

"Жодна тінь не стане на моєму шляху, — промайнула рішуча думка. — Мене тут ніхто не зупинить".

Кімната зустріла її тишею та звичним сутінковим спокоєм. Вона зупинилася біля трюмо, вдивляючись у своє віддзеркалення, ніби шукала в ньому відповідь.

"У тебе є місія, і вона вартує більше за всі ці інтриги," — вмовляла вона себе, однак неспокій її не полишав.

Відволікшись, Вальдестріс стала розплітати волосся, розмірковуючи над недавніми подіями. Артефакти, Тенебра, наближення вирішальних випробувань — усе це плуталося в голові, як складна мережа з павутини, де кожна нитка вела до імператора. Зосереджуючись на своїй меті, вона, однак, щораз згадувала про тих, хто хотів знати про неї занадто багато: Естар і Даріас.