20. Крихка довіра. 

Вальдестріс відступила, схрестивши руки на грудях. Її постава залишалася рівною, проте в очах тліло обурення. Попри холодний вираз обличчя, тонкі пасма її чорного, мов ніч, волосся ворушилися під подихом невидимого вітру, віддаючи її внутрішній неспокій. Вона здавалася скульптурною, холодною, недосяжною, майже аристократичною, хоча ніколи не належала до вельмож.

Її сукня насиченого темно-синього кольору вигідно підкреслювала глибокий смарагдовий відтінок очей, додаючи образу величної строгості. Руки, сховані під тканиною, вже не раз стискали кинджал у момент, коли довіра ставала найціннішим і найкрихкішим ресурсом. Але сьогоднішня розмова була інша, зовсім не про зброю і не про союзників. Вона не була впевнена, чи зможе зберегти хоча б те, що мала.

Лейстер стояв перед нею, як незламна стіна, його кремезна постать і холодний погляд, мов крига, пробивалися через стіни її захисту. Його шрами на руках, що виднілися з-під розстебнутої манжети, були мовчазними свідками безлічі битв, але зараз це не мало значення. Ця боротьба не була зовнішньою. Він стояв перед нею як суддя, який відчував її брехню, але не мав доказів.

— Даріасе, я нічого не приховую, — здавленим голосом сказала вона, стиснувши губи. Її слова здавалися впевненими, але всередині неї кипіла буря.

Він уважно вдивлявся в її смарагдові очі, шукаючи в них сліди правди. Холодне світло ліхтарів, що падало на його обличчя, підкреслювало його рішучість і зосередженість. Нарешті, після кількох напружених секунд мовчання, він кивнув, але не тому, що повірив. Він відчував брехню, однак у нього не було доказів, щоб це довести. Його власне внутрішнє напруження загострювалося, а з її боку з'являлася все більша недовіра.

— Мені вривається терпець, — кинула вона, вивільнивши  злість, яку більше не могла стримувати. Її напруга відчувалася в повітрі. — Ти переступаєш межу!

— Не мені тобі розповідати, яким чином діють Танебра, — тихо відповів Даріас, ігноруючи її емоції. Його голос звучав так, наче він вивчав кожне її слово, зважуючи, де закінчується правда і починається маніпуляція. — Я дізнався, що вони з’явилися в палаці одразу після початку відбору. Кажусь: щось сталося на передодні, тому імператор посилив охорону. І ти не можеш заперечити, що це не просто збіг.

Еліанора похитнулася всередині, але зберегла свою зовнішню холодність. Її обличчя не видало жодної емоції. Вона лише злегка схилила голову, наче викликала його на ще один словесний поєдинок.

— Ти знаєш, що сталося.

— Ні, не знаю. Ти сказала: невдала спроба. Деталей ти не розповіла.

— Хіба "ми" розкриваємо свій почерк?

Еліанора не назвала себе злодійкою, власне які Даріаса.

— Зараз мова не про почерк. Після твого візиту, Німріан прикликав Тенебра з іншого світу, і йому вдається їх тут утримувати.

— Танебра завжди працюють таємно, — підкреслено холодно відповіла Еліанора, злегка нахиливши голову, ніби хотіла викликати його на ще один крок вперед, і ще одну битву слів. Її очі блищали, в них заграла зухвала усмішка, яка щезла так швидко, як і з'явилася. — Якщо вони тут, значить, Німріан до чогось готується. Можливо, він просто хоче тримати нас усіх під контролем.

Даріас спохмурнів, і його голос став глибшим, мов гул грому перед бурею. Він підійшов ближче, його тінь лягла на її обличчя, посилюючи відчуття небезпеки.

— Занадто зручно для тебе, що після твоєї появи тут вони посилилися, адже ти прийшла сюди не одна, — його підозра в голосі лунала виразно. — Ніби хтось, хто вже знає, як подолати всі перешкоди, з’явився в палаці і змусив імператора грати на випередження, підсовуючи йому під ніс іншого злодія.

— Хочеш звинуватити мене у тому, що я хочу тебе підставити? — вона знову нахилила голову, і легкий блиск срібних сережок майнув у темряві її волосся. Її усмішка стала гострою, як лезо. — Що ж, ти не перший, хто так робить.

Вальдестріс зробила крок назад, відчуваючи, як напруга між ними наростає, мов буря, що от-от зірветься. Всі непромовлені слова зараз купчилися, вони стояли по різні боки прірви, і ніхто не був налаштований зробити крок на зустріч.

— Танебра, — продовжив Даріас, наче не чув її сарказму, — це більше, ніж просто шпигуни. Вони - істоти з тіней, покликані із темряви іншого світу, здатні рухатися майже непомітно, злитися з тінню, за бажанням ставати невидимими для простого людського ока. Вони бачать і чують усе, що відбувається в палаці. І якщо вони тут - значить, Німріан підозрює, що хтось наважиться прийти за його скарбами знову.

Еліанора стояла, не зрушивши з місця, лише облизала сухі губи.

— Я була близько до одного з артефактів, але провалилася. І звісно, після цього Естар захотів посилити охорону. Це логічно. Що ж до Танебра... — відповіла вона, зберігаючи холоднокровність, але її голос злегка затремтів, — я про це нічого не знала, — але вона швидко себе опанувала. — План, і мої дії тут - прозорі для тебе. Я не збиралася підсовувати фальшивого злодія, що врятувати власну шкуру.

Даріас підійшов до неї ще ближче, його тінь перекрила частину кімнати, змушуючи Вальдестріс відійти ще на крок назад. Їхні обличчя опинилися так близько, що вона могла відчути його подих.

— Тоді скажи мені відверто, що ти такого зробила, що Німріан прикликав Тенебра, Еліаноро? — його голос був низьким, майже пошепки, але кожне слово різало, як крижаний вітер. — І чому після твого приходу все в цьому палаці стало таким... крихким?