19. Служниця.

Естар налив собі в келих вина, коли до тронної зали увійшов охоронець.

— Ваша Величність, служниця Талос просить про аудієнцію.

— Впусти її, — махнув він рукою.

Охоронець вклонився, а після відкрив двері, впускаючи служницю. Коли Віана увійшла до тронної зали, її темно-вишнева сукня виглядала скромно. Довге чорне волосся було акуратно заплетене у косу, яка спускалася уздовж її спини, підкреслюючи чіткі лінії витонченої шиї. Спочатку її плечі були зсутулені, а погляд начебто сором’язливо опущений, але коли двері зачинилися за охоронцем, вона випросталася, і її вигляд змінився. Віана виглядала впевненою і злегка зухвалою, наче тягар маскування більше не висів на ній.

Її блакитні очі були схожі на гострі льодяні скалки, вони випромінювали не тільки холодний спокій, але й приховану рішучість. Попри роль, яку вона грала, з-під скромної сукні визирали кілька коштовних прикрас: маленька срібна шпилька у волоссі, тонкі срібні браслети, що тихо дзвеніли при кожному її русі, та намисто з темними каменями, сховане під мереживним комірцем.

Вона впевнено підійшла ближче до Німріана, зупинившись лише на крок від нього. Її впевнена хода та відточені манери видавали, що вона аж ніяк не проста служниця.

— Скільки мені ще вдавати служницю? — підтиснувши губи вона пройшла в глиб зали. — Вина не запропонуєш?

Коли він простягнув їй келих з вином, вона прийняла його елегантним рухом, не зводячи з нього свого холодного погляду, наче намагалася розгледіти його думки.

— Віано, я навіть слухати не хочу твоє скиглення, ти сама підійшла до неї і представилася служницею, — повторив він, його голос був спокійний, майже байдужий, але погляд говорив про інше.

Віана ковтнула ковток вина, і на її вустах з’явилася тонка, ледь помітна усмішка. Вона знала, що Німріан не прощає слабкостей, і будь-яка помилка може коштувати їй більше, ніж вона готова заплатити.

Віана зробила ще один невеликий ковток вина, на мить заплющивши очі, насолоджуючись його насиченим смаком. Потім опустила келих і поглянула на Німріана, ніби досліджуючи його вираз обличчя.

— А може, я все ж помилилася, — її голос був м’яким, але кожне слово було наче удар по нервах. — Чи я не дала тобі того, чого ти хотів? Я увійшла в її коло, слідкую за нею, слухаю, що вона розповідає. Але скільки ще ти будеш чекати, поки вона розкриється?

Німріан не відповів одразу. Його погляд був відсторонений, але глибоко усередині виблискувала іскра цікавості. Він не любив, коли його підштовхували до поспішних дій, але розумів, що Віана мала рацію. Вона робила все, що він вимагав. Проте він також знав, що з Морвен не можна поспішати. Її довіра була крихкою, як тонка скляна куля, яка могла розбитися від необережного дотику.

— Ти чудово впоралася з новою роллю, — сказав він нарешті, відставивши свій келих на стіл. — Але це ще не кінець. Я не хочу зруйнувати все, через поспіх. Тому продовжуй виконувати свою роботу.

Віана кивнула, але на її обличчі з’явилася тінь сумніву.

— І що далі? — запитала вона, злегка нахиливши голову, наче кішка, що спостерігає за здобиччю. — Яким є твій наступний крок? Що ти хочеш, щоб я зробила?

Німріан на мить задумався, обережно добираючи слова.

— Продовжуй стежити за нею, — сказав він, спокійно, але твердо. — Вона має довіряти тобі, а не підозрювати. Потрібно дати їй більше часу.

Віана скептично підняла брову, але стримала всі запитання, які крутилися на язиці. Вона знала, що сперечатися з ним — марна справа, і хоч у її душі жила амбіція, вона не могла дозволити собі йти проти наказу.

— Гаразд, — відповіла вона, врешті-решт. — Я продовжу, як ти і хочеш. Але не забувай: якщо ця гра затягнеться, вона може завершитися зовсім не так, як ти очікуєш.

— Я готовий до цього, — холодно відповів Німріан.

— Ну звісно ти готовий, так само був готовий, коли до тебе навідалася злодійка, якій майже вдалося тебе обікрасти!

Віана трохи опустила голову, її блакитні очі блищали, наче холодні кристали.

— Не починай! — гримнув на неї Естар.

— Ти ледь не загинув, — не відступала від свого Віана. — Якби тій злодійці вдалося дістатися до артефактів...

— Не перебільшуй. Це моє припущення, що вона прийшла за артефактами. Та злодійка можливо просто хотіла набити кишені золотом.

— Ти сам віриш в те, що сказав?!

Естар різко підняв руку, в його очах зблиснув гнів, але він стримав себе, зупинившись на півдорозі. Його обличчя стало холодним, наче кам'яна маска, і він повільно опустив руку, стискаючи її в кулак.

— Я не звик ставити під сумнів власні припущення, — сказав він, кожне слово віддавалося різким, як лезо ножа. — І якщо я вирішив, що ця ситуація під контролем, то так воно і є.

Віана не відступала, її погляд залишався твердим. Вона перехрестила руки на грудях, схилившись трохи вперед, ніби кидаючи йому виклик.

— Ти знаєш, що ця злодійка була не просто звичайною шукачкою золота, — її голос став майже пошепки, але кожне слово било, як молот. — Вона знала, куди йде, і знала, що шукає. Вона мала карту палацу, знайшла шлях до твоєї кімнати. А ти хочеш мені сказати, що це була проста випадковість?