18. Танебра.

Даріас йшов палацовими коридорами, глибоко задуманий, коли раптом відчув дивний холод, який наче пройшовся шкірою. Він зупинився, відчувши, що щось змінилося — атмосфера стала важчою, темнішою, наче тіні у кутах стали глибшими, густішими.

І тоді він їх побачив.

Фігури в чорному ковзали коридором, рухаючись майже безшумно, їхні мантії здавалися живими, мовби вони плавали в темряві, зливаючись з навколишніми тінями. Хоча обличчя були повністю приховані під каптурами, а їхні риси залишалися невидимими, від кожного з них виходила крижана аура, яка проникала під шкіру, зупиняючи кров у жилах. Так близько Лейстер не мав нагоди їх побачити.

Даріас стояв нерухомо, спостерігаючи, як вони наближаються. Його рука мимоволі потягнулася до паска, де кріпилося руків'я кинджала під плащем, хоча він чудово розумів, що це не допоможе. Фігури зупинилися на мить, їхні тіні закрутилися навколо, немов живі створіння, які трималися осторонь, але водночас огортали його з усіх боків. Їх було щонайменше троє.

Вони мовчки пройшли повз, не звертаючи на нього жодної уваги, ніби він був порожнім місцем. Здавалося, наче їхні очі, приховані тінями капюшонів, все ж відзначили його присутність, але вирішили проігнорувати, вважаючи, що він не становить загрози.

Даріас стояв нерухомо, поки вони не зникли за поворотом коридору, залишивши за собою лише відчуття холоду і тишу, що здавалася ще важчою, ніж раніше. Лише коли остання тінь зникла в темряві, він зміг зробити вдих і нарешті відчув, як напруження залишає його тіло.

"Сарфірасове полум'я!" — подумки вилаявся Лейстер, — "Це точно тіньові нишпорки! Справи кепські!"

Він відчув, як його серце почало битись швидше. Його думки закрутилися вихором, а передчуття чогось невідворотного впало на нього важким тягарем.

Даріас кинув останній погляд у темряву коридору і пішов чимдуж до кімнати Вальдестірс, намагаючись збагнути, чи ця випадкова зустріч була лише збігом, чи попередженням.

Він пройшов коридором, його кроки ставали дедалі швидшими, перетворюючись майже на біг. Тіньові нишпорки рідко з'являлися без особливої причини в інших світах, і щоб їх утримати, потрібно було чимало магії згодувати їм. При першій зустрічі, Даріус був певен, що це просто люди в чорному, якісь чаклуни. Та зустрівшись з ними так близько, він точно знав, що раніше помилився.

Тіньові нишпорки завжди були там, де відчували порушення, мовби мали здатність читати саму тканину простору і часу, проникати крізь бар'єри між світом світла і тіней. Тільки от стабільно знаходитися в цьому світі вони не могли. В жодному не могли, окрім свого - Тенебра.

"Ні, це точно не збіг," — думав він, відчуваючи, як крижаний холод страху повзе по його спині.

Даріас прискорився, згадуючи вираз обличчя Вальдестріс перед тим, як вона пішла до імператора. Вона могла приховати свою сутність від імператора, але ці тіньові істоти могли до неї вчепитися.

Відчуття небезпеки стискало груди, і він не зупинявся, поки не дістався до її кімнати. Він тихо постукав у двері, намагаючись контролювати паніку, що наростала з кожною секундою мовчання.

— Леді Морвен, відчини! Це я, лорд Вальтерус! — його голос був гучніший, ніж він хотів, але стримувати тривогу стало неможливо.

Мовчання. Потім легкий шелест зсередини, і двері відчинилися. Вальдестріс стояла перед ним, її обличчя бліде, а очі сповнені здивування і тривоги.

— Що сталося? — запитала вона, помітивши напругу в його погляді.

Даріас лише глибоко вдихнув, намагаючись знайти правильні слова.

— Ми маємо поговорити, — нахабно, без запрошення він увійшов в кімнату й зачинив за собою двері.

— Та що відбувається?

— Тіньові нишпорки... вони тут.

Вальдестріс зблідла ще більше, її погляд збентежено застиг на обличчі Даріаса.

— Нишпорки? — вона прошепотіла, відступаючи на кілька кроків, наче удар його слів змусив її похитнутися. — Ти впевнений?

— Впевнений, — різко відповів він, крокуючи до неї, намагаючись знайти хоч якусь реакцію. — Я бачив їх, як зараз бачу тебе. У палаці. Ті фігури в чорному - це були нишпорки! Вони... — він замовк, не знаючи, як краще сказати про те дивне відчуття загрози, яке залишили після себе істоти в чорному. — Підкоряються Німріану!

Вальдестріс опустила погляд, її долоні мимоволі стиснулися в кулаки. Даріас відчув, як тягар напруження повисає між ними.

— Якщо вони тут, — вона говорила повільно, наче боялася вимовити ці слова вголос, — це означає, що вони щось відчули. Але я... я нічого не робила, нічого, що могло б їх привернути.

Даріас підійшов ближче, майже впритул, і зупинився. Її очі зустрілися з ним, і він побачив у них те, що тримало його насторожі — страх, занепокоєння і... щось інше, щось, що вона намагалася приховати.

— Слухай, — прошепотів він, опускаючи голос до рівня майже мовчазного шепоту, — якщо вони на щось вийшли, то це погано. Дуже погано. Нам потрібно забиритися звідсіля негайно, поки вони не звернули на тебе увагу.

— Я не піду звідсіля без артефактів!

— Мертвим артефакти не потрібні. Тому розповідай!