17. Відвага або дурість.

Спочатку Вальдестріс подумала, що це повернувся Лейстер, але, коли фігура вийшла на слабке світло місяця, її серце завмерло.

Перед нею стояв Німріан. Його обличчя залишалося непроникним, але в очах було щось, що змусило її затамувати подих — невимовна глибина, яку вона ще ніколи не бачила. Він підійшов ближче, ніби не зважаючи на її розгубленість, і зупинився всього за кілька кроків від неї.

— Леді Морвен, — його голос був низьким і впевненим, наче він давно знав, що знайде її саме тут. На її шкірі виступили сироти. — Я шукав тебе.

— Імператоре? — її голос прозвучав слабко, але вона змусила себе зібратися і подивитися йому прямо в очі. — Чому ви тут?

Німріан на мить задумався, ніби обираючи слова. Його погляд ковзнув по її обличчю, затримавшись на її очах, які все ще світилися гнівом і болем.

— Ти хвилюєшся, — тихо сказав він, і в цих словах не було осуду, лише констатація факту. — І я хочу знати, чому.

Еліанора ледь не засміялася від розчарування. Це питання звучало так просто, але відповідь на нього була неймовірно складною. Вона відчула, як її пальці нервово стискають тонку тканину сукні, і не знала, чи зможе вона знайти відповідь, яку він хоче почути.

— Чому ви турбуєтесь про мої хвилювання, Ваша Величносте? — обережно відповіла вона, її голос тремтів. — Це ж лише звична частина відбору, чи не так?

Німріан дивився на неї довго й уважно, наче намагався проникнути в саму глибину її душі, і його очі спалахнули м'яким світлом під місяцем. Потім він зробив ще один крок вперед, зменшуючи відстань між ними до мінімуму, і прошепотів:

— Може, для мене це більше, ніж просто гра.

— І що далі? — на її губах з'явилася крива усмішка. — Що ще входить в "звичну частину відбору". Для мене це вперше, і я всього не знаю.

Її сарказм викликала в Естара задоволену усмішку. Його забавляла її колючість.

Німріан нахилив голову, і в його очах з'явився легкий блиск, який Еліанора не змогла одразу прочитати. Його губи розтягнулися в ніжній усмішці, яка контрастувала з його звичним владним виразом обличчя. Її обурення, таке гаряче мить тому, раптом здавалось наївним перед цією спокійною впевненістю, якою він охопив її.

— Знаєш, що я помітив? — м'яко промовив він, на його голосі відчувався натяк на грайливість. — Ти завжди така гостра на язик, коли намагаєшся приховати справжні почуття.

— Приховати? — вона підняла підборіддя, намагаючись зберегти відстань між ними, хоча її тіло мимоволі нахилилося вперед. — Я нічого не приховую, Ваша Величносте.

Імператор посміхнувся, на цей раз відкритіше, і його очі заіскрилися злістю та грайливістю водночас. Він ніби читав її думки, відчуваючи кожен її внутрішній протест.

— Ти справді хочеш, щоб я повірив у це? — його голос знижувався до шепоту, він знову нахилився ближче, їхні обличчя розділяли лише кілька сантиметрів. — Мені здається, що ти не така невразлива, як намагаєшся здаватися. І відверто, ти провокуєш мене це перевірити.

Еліанора відчула, як тепло підіймається до її щік. Вона не хотіла, щоб він бачив, як ці слова впливають на неї, але її серце билося занадто голосно, майже заглушуючи думки. Вона відчувала його присутність так чітко, ніби її шкіра відгукувалась на кожен його рух.

— Ви надто впевнені в собі, Ваша Величносте, — тихо відповіла вона, намагаючись втримати контроль над своїм голосом. — Але я не буду ще однією лялькою у ваших руках. Мені таке не до смаку!

Німріан нахилився ще ближче, так, що вона могла відчути його запах — легкий аромат пряних трав і щось тонке, чоловіче, що навіювало відчуття безпеки і небезпеки одночасно.

— А може, це ти просто боїшся, що я хочу більшого, ніж гратися з ляльками? — прошепотів він їй на вухо, його голос був настільки тихим, що ледве долинав до її свідомості, але кожне слово врізалось у неї, мов гострий ніж.

Еліанора не витримала і зробила крок назад, зупинивши дихання, щоб не дозволити серцю зірватися з ланцюга. Її погляд був направлений в бік, намагаючись уникнути пронизливого погляду Естара, що, здавалось, оголював її душу вкотре.

— Ви... — вона змовчала, не знайшовши відповідних слів. Злість і невпевненість затуманили її розум. — Вам краще знайти іншу забавку, Ваша Величносте. Я не та, кого можна так легко обманути. Гадала, ви шукаєте імператрицю, а не гарем.

— О, я це знаю, — відповів він з легкою усмішкою. — Саме тому ти для мене цікава. Чекатиму нашу вечерю. Ви ж не відхилите моє запрошення.

І, залишивши ці слова висіти у повітрі, він зробив крок назад, залишивши її стояти серед тіней саду, зіткнувшись з власними емоціями, які були такими ж незрозумілими та суперечливими, як і сам імператор.

Еліанора залишилася стояти на місці, дивлячись йому вслід, її погляд ковзав слідом за ним, постаттю, яка віддалялася. Вона намагалася вирівняти дихання, але все ще відчувала тепло його присутності, яке, здавалося, залишилося у повітрі після того, як він пішов. Її пальці міцно стискали поділ сукні, ніби це був єдиний спосіб утримати себе в рівновазі.

"Вечеря", — його слова все ще звучали в її голові, як виклик. Їй хотілося відмовитися, викинути цю ідею з голови і довести йому, що вона не піддається його маніпуляціям. Але глибоко всередині було щось інше — щось, що змушувало її задуматися, що ж насправді криється за його усмішкою та лукавими очима.