16. Ревнощі.

Еліанора відчувала, як гнів і розчарування киплять всередині, поглинаючи її зсередини, але водночас вона не могла дозволити собі слабкість. Їй конче треба було знайти відповіді. Вона повинна була дізнатися, що цей відбір означає для Німріана, і що насправді відбувається за кулісами. Її спроби залишатися нейтральною розбивалися об хвилі емоцій, що вирували в її душі, і тепер вона розуміла, що не може просто відступити.

Кинувши останній погляд на розкішні клумби троянд, що мовчки тягнулися до нічного неба, Еліанора розправила плечі, відчуваючи, як холодний вітер змушує її шкіру покритися мурашками. Вона знала, що більше не може грати за правилами, які диктує імператор. Якщо це була гра, то вона повинна була знайти спосіб виграти, але тепер — за власними умовами.

Вона зробила кілька повільних, рішучих кроків по вузькій кам'яній доріжці, вдихаючи на повні груди прохолодне осіннє повітря. Над її головою темніло небо, всіяне зорями, наче коштовне каміння, а сад у світлі ліхтарів виглядав майже магічно. М'яке світло лягало на клумби і фонтан, створюючи ілюзію затишку і спокою. Крок за кроком, Еліанора віддалялася від палацу, його холодних стін і таємниць, що тяжіли над нею. Їй потрібно було знайти спокій, щоб зрозуміти, як далі діяти.

Нарешті, вона зупинилася біля фонтану, чий тихий дзюркіт води приносив коротке відчуття полегшення, наче вібрації води намагалися заглушити хаос у її думках. Вона скинула накидку на спинку лавки й сіла, заплющивши очі, спробувала зосередитись на шумі води та нічному запаху квітів. Еліанорі потрібно було зрозуміти, що вона насправді відчуває: біль, розчарування чи, можливо, бажання довести, що вона здатна не лише викрасти артефакти зі скарбниці імператора, а і його серце прихопити разом з тим.

— Ти залишиш це позаду, — прошепотіла вона, змушуючи себе заспокоїтися. Її серце повільно врівноважувалось, а думки ставали яснішими. — І будеш грати у власну гру. Тепер моя черга рухати фігури на цій шахівниці.

Еліанора продовжувала сидіти біля фонтану, намагаючись відчути кожен подих ночі, коли раптом її вуха вловили тихий звук — кроки позаду. Вона повільно обернулася, і її погляд зупинився на темній постаті, що неквапливо виходила з-за кущів троянд. Її тіло напружилося, а рука машинально потягнулася до кинджала під плащем. Але вже за мить вона впізнала цей знайомий силует. Даріас. Він зупинився на кілька кроків від неї, освітлений м'яким світлом ліхтарів, що надавали його обличчю примарного вигляду.

— Чому ти тут? — холодно запитала Еліанора, різко повернувшись до нього і схрестивши руки на грудях. Її голос був сповнений роздратування, яке вона намагалася приховати за стіною байдужості.

Даріас не відповів одразу. Він уважно подивився на неї, мов намагаючись проникнути в її думки, а потім тихо промовив:

— Я знав, що знайду тебе саме тут.

— І що? Ти прийшов на чергову лекцію про те, як я все неправильно роблю? — її голос став ще більш різким, а погляд холодним, як осінній вітер.

Еліанора відчула, як емоції підступають, немов хвилі, що намагаються розбити її захисні стіни, які вона так старанно будувала.

— Ні, — відповів він м'яко, його очі залишалися серйозними. — Я прийшов сказати, що розумію. Розумію твій гнів... і розчарування. Німріан — ще той паскудник.

— Розумієш? — глузливо перепитала Еліанора, піднімаючи брови. — Що саме ти розумієш? Як це — бути обдуреною? Як це — бачити, як усе, що ти будуєш, руйнується на твоїх очах, і тебе виставляють дурепою?

Даріас не зводив з неї погляду. Його обличчя залишалося спокійним, але в його очах з'явився незвичний відтінок суму.

— Я знаю, що ти бачила... імператора і Валестру, — нарешті промовив він, розриваючи тишу, яка зависла між ними. — І знаю, як це вплинуло на тебе.

Еліанора завмерла, відчуваючи, як серце знову прискорює свій ритм. Вона не хотіла говорити про це, не з ним, але тепер тікати було пізно.

— Це нічого не означає, — її голос став тихим, майже байдужим, наче вона намагалася переконати в цьому не стільки його, скільки саму себе. — Це лише частина відбору.

— Тоді чому ти тут, в саду, з таким виразом обличчя? — запитав він, підходячи ближче, і вона відчула тепло його присутності, яке контрастувало з прохолодою ночі.

— Тому, що я... — вона замовкла, намагаючись підібрати слова, які б не видали її справжніх почуттів. Її горло стиснулося, і вона не могла закінчити фразу.

— Ти ревнуєш, — тихо сказав Даріас, наближаючись ще на крок. Його слова звучали викликом, наче він змушував її зізнатися в тому, що вона заперечувала відчайдушно.

— Це не ревнощі! — різко відповіла Еліанора, підводячись з лавки. Вона більше не могла сидіти, відчуваючи, як її серце б'ється в грудях, наче намагається вирватися назовні. — Це просто... несправедливість!

Вона обернулася до нього, намагаючись знайти пояснення своїм почуттям, але не змогла. Її обличчя відображало мішанину гніву, болю і розгубленості.

Даріас мовчав, його погляд був важким, але водночас спокійним. Він не робив жодного руху, не намагався підійти ближче, щоб заспокоїти її.

— Несправедливість? — повторив він тихо. Його голос звучав так, ніби він намагався поставити під сумнів її власні слова. — А може, ти боїшся, що він побачить у ній те, що ти хочеш показати йому сама?