Глава 7

У черговому готелі наступної ночі Родерік не витримав і цілком серйозно заявив Адель, що розтрощить королівство вщент.

До третьої схованки залишалося кілька кілометрів, однак Адель вирішила, що не потрібно розчаровуватися на ніч — начебто, на її думку, розчарування вранці перенести значно легше. Родерік нічого подібного не чув та й не хотів, тому не сперечався. Тобто замість сперечань він пригрозив розправою.

Адель не здригнулася, почувши це. Навіть бровою не повела, мов слова, які Родерік проголосив, геть її не вразили.

І все ж підняла до нього очі й діловито поцікавилася:

— Хто буде розбиратися з бюрократією після руйнації державної системи?

— Ти, звісно ж, — відповів Родерік, здивований питанням. — Бюрократія — справжнє пекло. Навіщо мені помічниця, якщо я не можу на неї скинути кілька десятків звітів?

Адель серйозно кивнула.

— Так я і думала, — і, на ще більший подив Родеріка, спокійно повернулася до їжі.

Не отримавши бажаної реакції, Родерік помітно занудьгував — саме цим він пояснював три чашки кави поспіль і спроби попросити четверту в господаря, який наливав значно меншу порцію, дивлячись на нього виряченими очима.

І чого вилупився? Рекорд Родеріка — п'ятнадцять кав у дуже кепський день, коли єдине його бажання — трощити все підряд.

Наступного ранку вони їхали мовчки, кожний глибоко схований у власних думках.

Карета зупинилася на околиці милого різнобарвного містечка. Адель сховала всі свої речі й вийшла з примруженими через сонце очима. Вона глянула в бік містечка, потім — у бік густого лісу.

— Через ліс, — здогадався Родерік, і, хоч це була лише констатація факту, а не питання, Адель не посоромилася підтвердити:

— Через ліс.

Родерік почухав голову й, недовго думаючи, зняв маскування з коней, плеснувши в долоні.

— Гаразд, уперед, — поквапив він Адель нетерпляче. — Що раніше ми перевіримо, то раніше зможу ввалитися в чиюсь кав'ярню й вимагати каву. Нумо!

Мабуть, їм варто трохи змінити тактику. Ще кілька розчарувань, і Родерік змусить себе повірити, що майбутній король — небіжник.

— Позич мені компас, — попросила Адель.

Родерік мовчки вийняв той із внутрішньої кишені плаща й практично вклав компас їй у долоню.

— Дякую, Родеріку.

Родерік гмикнув:

— Поки що немає за що.

Ліс, крім того, що виявився значно густішим, ніж здавався, ще й не пропускав сонячних променів крізь широке гілля дерев. Родерік не бачив у темряві нічого поганого — його лиходійське лігво ховалося приблизно в такому ж лісі, хіба що хвойному.

— Ти бодай вмієш користуватися компасом, зіронько? — Родерік глянув на, здавалося, ті самі дерева, які вони хвилин зо десять тому оминули. — Щось мені здається, що ми на одному місці топчемося.

— Ти певен, що твій компас працює? — відізвалася Адель роздратовано. — Скільки б я не йшла на північ, стрілка вперто показує на схід.

Родерік скоротив відстань між ними на два кроки й зазирнув Адель через плече.

— З моїм компасом усе гаразд, дякую велике.

Адель клацнула кришечкою.

— Тоді веди нас сам, — запропонувала вона не дуже доброзичливо, а коли він роззявив рота, то не дала навіть слова вставити: — Що? Бажаєш визнати, що компас помиляється?

Родерік вихопив у неї компас і практично притиснув його до грудей, раптом обурений:

— Помилки бути не може. Цей компас, — Родерік тицьнув пальцем у компас, — я зібрав власноруч багато років тому, і відтоді він служив мені вірою й пра...

— Ну то веди, — перебила Адель, войовничо піднявши підборіддя, і мотнула головою на стежку. — Чого вилупився, як баран на нові ворота? Уперед!

— От і поведу!

— От і веди, — Адель схрестила руки на грудях і не без отрути в голосі додала: — Злий Чаклуне!

Родерік кліпнув очима й важко зітхнув.

— Ну все, догралися, — він скривив губи й сумно сказав: — Доведеться кинути тебе тут.

І, не дочекавшись відповіді, Родерік витягнув перед собою руку з компасом і пішов уперед.

Десь за дві хвилини Родерік озирнувся й помітив, що вперта нахаба за ним не пішла.

«Ну й нехай», — подумав він, розлючено тупаючи ногами. Злі чаклуни не повертаються за принцесами, які командують, як дихають. Злі чаклуни не повертаються за принцесами, що маніпулюють, як бесіду ведуть. Злі чаклуни не думають про принцес, які слухаються їх лише тоді, коли хочуть довести своє.

Злі чаклуни — а Родерік вважався найзлішим чаклуном королівства — не мали б думати, що все вищеперераховане з незбагненної причини здається неправильним.

Він змусив себе зупинитися. Ні, так не годиться. Родерік уже хотів було повертати, аж тут здригнувся, приклавши руку до серця. Адель попереду горланила:

— Тебе що, компасом користуватися не навчили, га?!