Глава 6

Адель повідомила, що вони прямують на північ.

Родерік мусив визнати, що для людини, яка так і не спитала, хто конкретно йому потрібен, вона поводилася напрочуд упевнено. Чомусь йому не хотілося думати, що їй просто доводиться робити подібне не вперше.

— Ми зробимо зупинку, щойно заїдемо в місто, — повідомила вона, уважно роздивляючись мапи. — Зупинимося на ніч, дозволимо коням відпочити.

Сказавши це, вона кинула вичікувальний погляд на Родеріка. Проте він не задовольнив її так, як мав би.

— Як завгодно, — Родерік ліниво потягнувся. — Допоки ти знаєш, що робиш.

Адель дійсно знала, що робить.

Вони зупинилися перед готелем цієї ж ночі — Родерік зрозумів це, коли Адель попросила його зняти маскування з коней та екіпажу. Вискочивши на вулицю першою, вона впевнено попрямувала вперед, перед цим заявивши Родеріку, що із саквояжами йому доведеться впоратися самостійно.

Мабуть, Родерік не надто поспішав. Не було іншої причини, якою він міг би пояснити робітника готелю, який, оглянувши коней, повідомив, що збирається доглянути їх та нагодувати.

— Твоя кімната поруч, — повідомила Адель, коли Родерік наздогнав її на сходах. — Господиня запропонувала нам вечерю, я не відмовилася.

— Поки вони здатні зварити мені достойну каву, я не проти.

Адель розвернулася й, перш ніж вставити ключ у двері своєї кімнати, попросила:

— Будь милим.

Щоправда, сказала вона це так, наче намагалася повчати малу дитину. Родерікові це не сподобалося.

— Як завгодно, — повторив він роздратовано й сховався за дверима власної кімнати.

Адель підійшла до своїх зобов'язань відповідально. За півтори години вона витягла його з кімнати й провела вниз, де господиня накрила на стіл. Під час вечері, на превеликий жаль Родеріка, вона спілкувалася з ще кількома мандрівниками та господарями готелю, чим діяла йому на нерви. Хоча він навіть не знав, через що так сильно занервував.

— Перепрошую, — він перехопив господаря. — Я не відмовився б від кави.

— Так пізно? — здивувався господар, нічим ситуацію не покращивши.

Чесно кажучи, бодай через це Родерік був готовий збільшити зарплату Олівера вдвічі. Той ніколи не ставив подібних — дурних — запитань.

Перш ніж Родерік встиг отямитися, Адель уже усміхалася до господаря веселою усмішкою.

— Для нього це ледь-ледь ранок, пане, — вона невагомо поклала руку на плече Родеріка й легенько стисла, змусивши всі його заперечення висохнути на язиці. — Дозвольте мені скористатися вашими запасами й приготувати…

— Ну що ви таке кажете, пані, сядьте! — миттю доброзичливо відізвався господар, і під його поглядом Адель елегантно сіла поруч із Родеріком. — Ви — моя гостя, я сам усе зроблю!

— Дякую вам велике, ви дуже милий!

Родерік все ж таки випив свою каву. Щоправда, геть ніякої насолоди не отримав і заледве стримався, щоб не скривитися. Ні, Олівер цілком заслужив на збільшення зарплати втричі — чесне слово, гіршої кави Родерікові пити ще не доводилося.

Хоча… Родерік подумав і відігнав подібні думки.

— Виїжджаємо з першими променями, — оголосила Адель після вечері й сховалася у своїй кімнаті.

Родеріку не лишалося нічого, крім як змиритися. Адель, як виявилося, прекрасно знає, що робить.

Вони тримали шлях на північний схід. Адель запевнила, що там має бути одна з найперших схованок їхнього королівства, яку колись давно дозволили звести на порожньому місці її прадідові. Схоже, чуже королівство геть не переймалося власною безпекою — або ж, дурні, занадто довіряли власним сусідам, якщо дозволили подібну розкіш.

У кожному разі, Родерік не хотів думати про це більше, ніж потрібно. Та й не довелося — схованка виявилася порожньою.

— Ти точно знаєш, хто мені потрібен? — спитав Родерік, оглядаючи старезні кам'яні стіни, напрочуд подібні до скель.

— Ти не сказав мені імені, — гмикнула вона, добре приховуючи власне розчарування, і додала: — Я можу лише здогадуватися, знаєш-бо.

Родерік зіщурив очі, надто впевнений, що вона точно знає, хто йому потрібен. От тільки Адель, мов сама в чомусь не була впевнена, не бажала промовляти його ім'я вголос. Так само, як цього не бажав і Родерік.

— Я вже давно нічого від нього не чув, — здалека сказав Родерік, слідуючи за Адель до карети. — Існує велика ймовірність, що цієї людини вже кілька років немає в живих.

Адель недовго подумала й озирнулася до нього.

— Не думаю, що ця ймовірність настільки велика, Родеріку.

Родерік завмер. Адель, зрозумівши його заціпеніння неправильно, відвернулася й продовжила:

— Тим паче, колись давно йому дивовижним чином вдалося втекти. Не всім чаклунам нашого королівства так пощастило, а йому успішно вдалося.

— Це правда, — охоче погодився Родерік, зачинивши дверцята карети. — Не всім.

Дивовижно, проте ані друга схованка не принесла їм успіху. Хай Адель і знайшла кілька речей, що свідчили про те, що тут хтось колись був, вони не знали достовірно, чи була це потрібна їм людина. Тому на шляху до третьої схованки Адель була сповнена рішучості, Родерік — добре прихованої надії за маскою байдужості. Він не уявляв, що робитиме, якщо вони його не знайдуть. Думав про це дедалі більше, але нічого кращого за вмовляння Адель захопити трон йому в голову не приходило.