Глава 5

Родерік зайнявся приготуваннями одразу після вечері.

Насамперед він написав трьохсторінкового листа Бенедиктові на тему примхливих принцес і психологічного аспекту мотивації лиходійств. Коротесенькою приміткою наприкінці повідомив, що гадки не має, коли повернеться, але це не означає, що Бенедиктові дозволено не відповідати на лист. Довелося нагадати братові, що той, може, і старший за нього, проте Родерік — Злий Чаклун, якщо той раптом забув.

А то геть уже від рук відбився!

З рунами теж довелося трохи почаклувати. Зрештою, він залишав лиходійське лігво на невизначений термін. Олівер упорається з утриманням порядку в будинку, а от із нагадуванням, що зло ніколи не спить, — навряд.

Родерік сподівався, що королю не спаде на думку якась дурнувата ідея. Той, здається, не особливо переймався благополуччям донечки, проте королівська редакція щоранку висловлювала свої занепокоєння й зазначала, що з превеликою радістю щедро відплатить усім, хто допоможе повернути принцесу додому й здолає зло.

Добре, що принцеса-донька щось не дуже-то й хотіла повертатися додому.

— Я готова вирушати, — вона зупинилася перед Родеріком в утепленій сукні й темному плащі, тримаючи в руках невеликий дорожній саквояж.

Родерік на мить завмер, оглядаючи Адель із голови до ніг. Потім махнув рукою.

— Оллі, візьми сумку!

— Перепрошую, — Родеріку не потрібно було дивитися, щоб знати, як обережно Олівер виймав із пальців принцеси саквояж.

Натомість він оглядав кімнату, тримаючи руки на стегнах, і сподівався, що взяв із собою все необхідне, принаймні поки вони не знайдуть порядні крамниці.

Родерік плеснув у долоні.

— Вирушаємо, — оголосив він і підхопив із підлоги свій саквояж. — Оллі, раптом що, пам'ятай, хто твій бос.

— Діятиму у ваших найкращих інтересах, — холодно пообіцяв Олівер і випустив їх надвір.

Родерік майже перестрибнув сходи на шляху до екіпажу. А от його мила асистентка, попри те, що сама забажала стати частиною подорожі, не розділила його ентузіазму.

— Ми поїдемо… в кареті? — спитала вона, уважно підбираючи кожне слово. Очі бігали екіпажем — геть недурним, взагалі-то, — брови тривожно супилися, а ніс, якщо придивитися, морщився, коли Родерік озирнувся до неї.

— Звісно, в кареті, — фиркнув Родерік легковажно й, зробивши химерний рух рукою, додав: — Ні, якщо ти хочеш пройтися пішки — будь ласка, однак у нас серйозна поїздка, а не екскурсія, і взагалі… Що?

— Де коні? — роздратовано спитала Адель. — Хіба карету не мають вести коні, якщо, звісно, я не пропустила винайдення якогось прекрасного механізму, який може забезпечити вільне довготривале пересування…

Родерік навіть не дослухав Адель до кінця. Він поставив саквояж на вузьку стежку, плеснув у долоні й не без задоволення спостерігав, як принцеса здригнулася, зненацька почувши іржання коней. Ті стояли безпосередньо за ними, нетерпляче перебираючи копитами.

— Маскування, — просто пояснив він, байдуже знизавши плечима. Родерік вирішив не розповідати, що щойно вони облаштуються всередині екіпажу, ніхто інший не буде здатний почути чи побачити ані коней, ані карети. — То ти йдеш чи ні, зіронько? Я не маю цілого дня на очікування!

Востаннє Родерік поглянув на будинок уже через вікно карети. Оскільки вікна турботливо були завішені темними фіранками, він не міг сказати, чи Олівер чекає, коли екіпаж рушить. Напевно, що так. Олівер — напрочуд сентиментальний старий.

Зрештою, Родерік знову плеснув у долоні. Коні негучно заіржали, і карета рушила.

Родерік розслаблено зітхнув, закинув руки за голову й витягнув ноги вперед, аж тут відчув на собі зацікавлений погляд.

— Що?

— Тобто ти просто… — Адель зам'ялась й окреслила його рукою, мов не знала, як краще це описати. — …плескаєш у долоні, і всі тебе раптом слухаються, так?

— Не зовсім, — фиркнув Родерік, раптом повеселівши. — Для деяких заклять мені вистачить сконцентрувати енергію на цілі, на яку я хочу вплинути. Для складніших заклять я використовую руни.

— Тобто ти зачаклував коней? — поцікавилася вона сторожко. — Вплинув на їхню свідомість?

— Усього лише вказав курс, о'кей? — виправив Родерік і миролюбиво підняв руки над головою.

— І на людей ти теж впливати можеш?

— Я Злий Чаклун, а не якийсь маніяк, що впливає на чужі голови, зіронько, — бовкнув Родерік і скривив губи в усмішці.

— Гаразд, — Адель повільно кивнула. — Тоді як працює маскування?

Родерік розвів руками.

— Знову руни, — і, лиш тому, що Родеріку хотілося потішити власне его, він вирішив пояснити: — Руни — предмети, які я зачакловую. Здебільшого я їх створюю власними руками, бо так зв'язок між мною й руною значно сильніший, і це також означає, що навряд чи знайдеться достатньо сильний й освічений чаклун, який може якимось чином вплинути на мої руни. Якщо тебе цікавить, то руни для маскування коней знаходяться всередині їхніх підков, а для карети — в колесах, проте неозброєним оком мої руни не помітиш.