Глава 4

Неможливо, проте ще за тиждень Родерік спіймав себе на думці, що абсолютно серйозно обмірковує пропозицію принцеси.

Він не міг зрозуміти, що саме лякало його в цьому найбільше. Скільки йому років? Значно більше двадцяти! У нього репутація й, можна сказати, імідж, який потрібно підтримувати й періодично нагадувати людям, що Злий Чаклун, взагалі-то, ніколи не спить — справді не спить. То чому ж він ламався так, немов його під вінець вели?

Злий Чаклун він чи хто?

Утім, подібні думки постійно нагадували, що повністю довіряти принцесі не можна. Зрештою, Родерік не знає її настільки добре, щоб ризикувати.

А ризик, між іншим, є, ще й який!

— Оллі! — покликав Родерік. Щойно Олівер з'явився в дверях, він, скриплячи серцем, попросив: — Передай нашій гості, що сьогодні вона вечерятиме зі мною.

— Неодмінно! — відізвався Олівер, мов тільки цього від свого боса-дурня й міг очікувати.

Безглуздя, правда ж?

Тим не менш, Олівер із підозрілим завзяттям взявся за приготування вечері, а Родерік навіть — скриплячи зубами — погодився на страви за вподобаннями гості.

І все ж це мало статися. Принцеса в чомусь мала рацію. Знайти давнього знайомого нелегко. Піти на подібну авантюру — теж.

— Я пропоную тобі угоду, — Родерік розтягнув губи в усмішці, коли принцеса, кидаючи на нього сторожкі погляди, сіла навпроти. Він почекав, поки Олівер докружляє навколо неї й, лиш коли її тарілка була повна, продовжив: — Я пропоную тобі союз.

На обличчі Адель з'явився дивний вираз — Родерік не міг зрозуміти, чи вдалося йому здивувати її. Він сподівався, що так, проте принцеса виявилася напрочуд скупа на емоції.

— Мені потрібно дізнатися подробиці, — заявила вона спокійно й взялася до їжі, ввічливо усміхаючись Оліверу, котрий якраз наливав їй вино. Й Олівер, зрадник такий, навіть дозволив своїм губам сіпнутися в чомусь на зразок усмішки.

Родерік насупив брови, спостерігаючи за цим. Йому не подобалося, що ці двоє змовлялися за його спиною.

— Це взаємовигідний союз, — сказав Родерік дещо сухо. — Мені потрібна інформація. Тобі, у довгостроковій перспективі, — захист під час перевороту, який я можу тобі гарантувати. Щойно все завершиться, розійдемося, як у морі кораблі.

Адель не виглядала задоволеною. Родерік зіщулив очі.

— Чи ти планувала повернути собі трон, зіронько?

— Що? — вона скривилася. — Кажу тобі, я не зацікавлена в троні.

— Ну що ж, мені тільки краще, — вишкірився Родерік. — Мені потрібен час на підготовку. Виїжджаємо за два дні. Скільки будемо в подорожі — невідомо, тому збери свої найкращі сукні.

— Гаразд, — легко погодилася Адель. — Я згодна.

— Гаразд, — повторив за нею Родерік й, не втримавшись, кинув: — З тебе вийде непогана асистентка.

Адель на мить завмерла.

— Ким ти мене назвав? — принцеса повільно випросталася, в її очах блиснув небезпечний вогник. — Асистенткою?!

— Зіронько, ну не казати ж усім, що ти шантажувала мене мапами? — спокійнісінько відповів Родерік, заледве стримуючи переможну усмішку. — Злі Чаклуни не укладають угоди з принцесами, тим паче з викраденими. Тому змирися: відсьогодні ти — мій перший заступник із питань темних справ.

— Хто?! — обурено прошипіла вона, й Родерік міг заклястися, що ще трохи — і вона нахилиться, схопить його за комір сорочки й добряче відлупцює.

Від цієї думки він чомусь геть розвеселився.

— Резюме можеш залишити на моєму столі, зіронько, — Родерік блиснув найсолодшою усмішкою й, раптом відчувши апетит, відправив шматок м'яса в рот, ані на мить не відвертаючись від принцеси.

Адель дивилася на нього так, мов збиралася розірвати його на частини й просто зараз активно обирала, яку частину тіла відірвати першою. Коли її погляд зупинився на голові Родеріка, у нього аж магія забурлила у венах.

Він чекав, коли вона накинеться на нього. Бодай накричить. На жаль, нічого подібного не сталося. Адель, тихо гмикнувши, граційно опустилася на стілець, який Олівер із готовністю підсунув. Взяла в руки ніж із виделкою й порізала кілька шматків на менші, після чого знову звернулася до нього:

— Тоді нам доведеться обговорити деталі заробітної плати.

Родерік заборонив м'язам на обличчі сіпатися.

— Будь-який найманий робітник мусить отримувати винагороду, — Адель серйозно дивилася на нього, світлі очі зблиснули. — Це простий закон економічного й соціального благополуччя будь-якого королівства.

— Яке щастя, що ти вмазала тому королевичу, — визнав Родерік із захватом.

Адель й бровою не повела.

— Чому?

— Не хотілося б, щоб йому в руки дістався такий скарб.

Власне, з цими словами Родерік згадав, як легко їхній королівський телепень збирався позбутися доньки заради безпеки власної дупи.

Він не помітив, як Адель нагородила його дивним поглядом. Сам Родерік подивився на неї пізніше, коли тягнувся за келихом із вином.