Глава 3

Король зачинився за дверима палацу й відмовився виходити надвір — можна подумати, Родеріка це б зупинило. Він, взагалі-то, при ньому вкрав його милу принцесу-доньку й, якщо той не помітив, залишив його живим.

Обличчя Злого Чаклуна було на перших шпальтах газет. З кожним новим ранком його малювали ще страшнішим, лиходійства описували ще моторошніше, а сам Родерік мало того, що отримував від цього задоволення, ще й мав хороше передчуття.

Однак одна малесенька проблема не давала йому лиходіяти на повну й нарешті втілити свій підступний план.

— Е, ні, зіронько, — Родерік погрозив пальцем й вказав на двері. — У ту кімнату ти не заходиш, якщо хочеш залишитися без опіків.

— Що ти там такого тримаєш? — поцікавилася Адель й, як не дивно, пролунало це дійсно заохочено.

Родерік був більш ніж радий поділитися:

— Руни, — пояснив він. — Я наділяю предмети сильною магією, залишивши на них зачакловану руну. Взагалі-то, не варто тримати багато рун в одному тісному приміщенні, бо будинок може в будь-який момент зненацька злетіти в повітря, проте я поки не придумав, що буду з ними робити. І про опіки я не жартував, зіронько: там навіть повітря іскриться.

— І з якою ймовірністю будинок може злетіти в повітря просто зараз? — спитала Адель якимось дивним голосом, на що Родерік безтурботно фиркнув.

— Приблизно п'ятдесят на п'ятдесят, не більше.

Адель кивнула й жодних питань більше не ставила, лише зазначивши, що вечерятиме у своїй кімнаті. Від моменту викрадення саме там вона й снідала, обідала й вечеряла, не те щоб Родерік її запрошував до столу.

Та й сам Родерік, взагалі-то, регулярністю прийомів їжі не відзначався, здебільшого тримаючись на каві.

— Вам лист, — сповістив Олівер, передавши разом із жовтуватою газетою листа.

— Від кого? — перепитав Родерік, однак, коли побачив синю печатку, питання самі собою відпали.

Олівер, виявляється, й не збирався йому відповідати, натомість зазначивши:

— Віднесу Її Світлості чай.

Родерік скривився, мороз пробігся спиною, й він аж здригнувся.

— Ненавиджу чай, — буркнув він собі під ніс, розгортаючи лист.

Він відправляв голуба з вістями своєму братові майже місяць тому, і лиш зараз цей негідник вирішив нагадати про своє існування. Родерік напружив пам'ять, намагаючись пригадати, про що взагалі там писав, аж тут його очі впали на кілька слів, охайно виведених посередині.

«Ти ідіот», — було там написано. Знизу, не так охайно, приписано: «З любов'ю, Бенедикт».

Ах, схоже, наостанок він ділився своїми успіхами.

Радше за все, у тому листі Родерік також ділився, що не певен, як надовго мусить відкласти втілення капостей. Річ у тім, що Родерік не бачив проблеми в усуненні короля. Найголовніше питання, насправді, полягало в тому, хто замінить короля на троні й де його знайти.

Родерік також знав, хто мусить зайняти трон. От тільки та людина, одного разу залягши на дно, з того часу так звідти голову й не висунула. Він уявлення не мав, де її шукати. Руни, якими він наділив усі куточки королівства, мовчали, бо потрібна йому людина відрізнялася розумом й кмітливістю, чим ще дужче ускладнювала пошуки.

Адель, вочевидь, виявилася дуже проникливою принцесою. Коли вона наступного разу з'явилася перед ним — на щастя, в його руці принаймні була кава, — вона, склавши руки на спідниці нової сукні, заявила:

— Я допоможу тобі.

Родерік спантеличено підняв очі від газети — та розчарувала його повідомленням про те, що король відмовляється йти на поступки й відрікатися від трону, — окинув принцесу поглядом й, анітрохи не соромлячись, поцікавився:

— Допоможеш мені конкретно з чим?

— З пошуками, — Адель зухвало задерла підборіддя. — Ти ж когось безуспішно розшукуєш. Ночами прислухаєшся до годинника, спілкуєшся з рослинами, як якийсь навіжений… І дурню зрозуміло, що ти чекаєш новин, проте щось твої руни не поспішають тебе порадувати.

Родерік відклав газету й ліниво схилив голову.

— Не бажаєш раптом захопити трон? Можу тобі допомогти, зіронько.

— Я не можу захопити те, що за правом народження належить мені, — Адель невдоволено цокнула язиком. — Хоча я давно могла б, якби дійсно захотіла.

Отже, не хоче. Родерік не знає, чи почувається розчарованим.

— Однак впевнена, що ти, хай яким розумним не був, навряд чи знаєш абсолютно всі таємні схованки, — продовжила вона як ні в чому не бувало. — Звісно, наскільки мені відомо, частину з них ти знищив. Однак лиш ту невелику, що знаходиться в межах нашого королівства.

— Ти бодай знаєш, хто мені потрібен?

— Здогадуюся.

Родерік примружив очі.

— Чому ти хочеш допомогти мені?

— У мене свої причини.

Родерік плеснув рукою по коліну й підвівся.

— Тоді гаразд, — він неохоче поставив недопиту каву на стіл. — Принесу мапи сусідніх королівств.