Глава 2

Родерік не міг згадати точний момент, коли став лиходієм. Це, безумовно, сталося в одну мить, проте ненабагато раніше, ніж жителі королівства збагнули масштаб його дій й розтеревенили про це решті, яка досі жила під каменем. Таким чином звістка про лиходія докотилася до кордонів сусідніх королівств й налякала правителів до всирач...

​Ну, ви зрозуміли.

​Мабуть, це сталося через те, що Родерік й справді — без перебільшень — вважається сильним чаклуном. У магічній академії, яка ще донедавна існувала, його силу порівнювали з руйнацією, наголошуючи на тому, що Родеріку спершу потрібно навчитися опановувати себе. Родерік навчився. Чесне слово, навчився! Допоки до їхньої академії не прибув з почотом сам король, вимагаючи зробити з Родеріка, найсильнішого мага, якогось там придворного чаклуна.

​Не зрозумійте Родеріка неправильно. У посаді придворного чаклуна не було нічого поганого. Однак Родеріку не сподобалося, як швидко розпорядилися його життям без дозволу.

​— Її Світлість прокинулася, — сповістив Олівер, завмерши в кімнаті з таким виглядом, мов серйозно обдумував, чи варто казати щось іще. — Здається, вона вимагає пояснень.

​— Вимагає? — пролепетав Родерік, роздратовано зітхнувши. Ця принцеса одного дня просто-таки підірве його репутацію, чесне слово! — Як ти це зрозумів, Оллі? Вона так і сказала?

​— Якщо не помиляюся, Її Світлість тупнула ногою, — безтурботно мовив Олівер й, глянувши на свого господаря, додав: — Зроблю ще одну порцію кави.

​— Так, іди, — Родерік махнув рукою й, на мить затримавши дихання, попрямував до сходів.

​Принцеса сиділа на краєчку ліжка, схрестивши руки на грудях. Закинула одну ногу на іншу й нетерпляче хитала нею. Її світловолоса голова сіпнулася на звук кроків, коли він увійшов й зупинився посеред кімнати.

​— Ну й навіщо ти це зробив? — вона вп'ялася в нього своїм крижаним поглядом, хоча Родерік міг на що завгодно заклястися, що в дівочих венах замість крові тече розпечена лава. — І хто ти взагалі такий?

​— Мене звуть Родерік, проте ти можеш називати мене Злим Чаклуном, я не ображуся.

​Принцеса пирхнула зі сміху й піднялася на ноги.

​— Злий Чаклун! — повторила вона й зробила до нього крок. — Відколи це злі чаклуни викрадають принцес?

​— З тих самих, коли королі використовують власних дочок як річ, якою можна розплатитися, — гмикнув Родерік, сховавши руки в кишені. — Ще питання?

​Принцеса схилила голову набік й зацікавлено глянула на нього.

​— Ти точно Злий Чаклун? Татко розповідав про дуже темного, страшного, кровожерного…

​Родерік видихнув із полегшенням:

​— Зіронько, ти все-таки чула про мене!

​— …і щось ти геть не схожий на нього!

​Родерік вмить втратив увесь запал й зіщулив темні очі.

​— Ти, певно, ніколи не відвідувала занять з етикету, якщо дозволяєш собі такі висловлювання в обличчя лиходієві.

​— А ти, схоже, пропустив пару занять з лиходійства у своїй академії — чи де там таких, як ти, навчають…

​— Ну, якби чийсь батько не забрав мене з академії, а потім не знищив її власноруч вщент, можливо, я підготувався б трохи краще до лиходійського життя, — відрізав Родерік, проігнорувавши те, як якась незрозуміла емоція промигнула у світлих очах принцеси.

​Вона збиралася щось сказати, але не встигла, бо її перервав Олівер.

​— Кава, — коротко повідомив той й стукнув у двері.

​Родерік у два кроки підскочив до дверей, ривком відчинив їх й вихопив горнятко з рук байдужого Олівера.

​— Щось іще, пане?

​— Ні, — гаркнув Родерік, і двері самі собою зачинилися.

​Принцеса, як не дивно, залишилася на тому ж місці.

​— Хочеш кави? — щедро запропонував Родерік, проте принцеса такого широкого жесту не оцінила.

​— Ненавиджу каву, — скривилася вона й відвернулася. — Тут десь є вода?

​— Авжеж, є.

​— Пречудово, — пробурмотіла принцеса й підійшла до столу з двома повними кухлями й склянкою. Вона дивилася на них кілька секунд, потім вибрала один й налила трохи в склянку. — Як надовго я тут застрягла?

​— Залежить від того, як швидко я доберуся до твого батька й знайду когось більш гідного трону, — повідомив Родерік й підняв брови з тихим попередженням: — Я б не радив це пити, зіронько.

​Принцеса насупила брови й зітхнула.

​— Ти, напевно, думаєш, що коли вже такий злий і тому подібне, то можеш мені наказувати, але це не так, — вона скоса поглянула на нього й продовжила: — Можливо, ти мене викрав, але я буду перебувати тут доти, доки не вважатиму за потрібне, робитиму те, що схочу, і питиму те…

​— У твоїй склянці отрута, — холодно промовив Родерік. — І наступного разу навряд чи я буду в хорошому настрої, щоб попередити тебе, з якого кухля можна пити, а з якого не варто, якщо не хочеш стикнутися з наслідками. Май це на увазі.

​Він відвернувся від приголомшеного погляду принцеси й зробив ковток кави.