Глава 1

Слава Родеріка, Злого Чаклуна королівства, значно випереджає всі його лиходійства. У цьому, звісно, він не міг повністю звинуватити себе й свій трохи ексцентричний характер — не буде ж він, справді, завчасно попереджати всіх про напад! Тому провину цілком і повністю було перекладено на жителів королівства, які, так чи інакше, були страшенно вражені його діями.

Щоразу вони чекали від нього більшого. Зляканий шепіт переміщувався з однієї частини королівства в іншу, з північного містечка в південне, допоки в ранковій газеті не з'являлася чергова звістка про розтрощений будинок або крамницю. Зрештою, Родерік не звик розчаровувати людей. Коли вони вже чекають чергової атаки — хто він такий, щоб відмовити?

— Вчора ви перевершили себе, пане, — байдуже ділиться Олівер.

Він вручає свіжу газету Родеріку в руки, й той, не без усмішки, береться її гортати.

— Так близько підібратися до королівського палацу? Певен, вони не були в захваті.

— Ще б пак, Оллі, — Родерік широко усміхнувся й упав у крісло, вмить примостивши ноги на низький столик. — Не всі лиходії заслуговують пошани.

Олівер і бров'ю не повів.

— Мушу вас запевнити, пане, що ви ніколи не потрапите до списку шанованих осіб.

Родерік аж засяяв від задоволення й махнув рукою.

— Ну все, досить, ти сьогодні надто щедрий на компліменти, Оллі, — він нетерпляче перегорнув сторінку й розпорядився: — Принеси каву, якщо не хочеш перетворитися на хробака.

Олівер майже не відреагував на цю заяву, хіба що сухо гмикнув і, різко розвернувшись, відточеними рухами вийшов з кімнати, залишивши господаря радіти власним успіхам.

Річ у тім, що так близько підібратися до короля дійсно ще нікому не вдавалося. І Родерік не без кровожерної усмішки уявляв усе, що зробить, щойно дістанеться до нього.

— Оллі! — загорланив Родерік. — Де моя кава?

Олівер негайно відізвався:

— Якби ви бодай трохи звертали увагу на довкілля, пане, то знали б, що кава стоїть перед вашим носом уже кілька хвилин.

Родерік кинув погляд на столик — власне, туди, де він розмістив ноги, — й не без цокання язиком нагнувся, щоб взяти горнятко до рук.

— Ти занадто багато говориш для того, хто може перетворитися на хробака, Оллі!

Почулися кроки, аж тут голова Олівера зазирнула в кімнату.

— Думаю, це тільки ускладнить ваші лиходійства, пане, — спокійно відповів той і додав: — Хто варитиме вам хорошу каву?

Родерік закотив очі й прогнав Олівера рукою, пробурмотівши «живи, поки я в хорошому настрої» собі під ніс.

Наступна атака Родеріка відбулася за кілька днів. Цього разу він підірвав перший лицарський будиночок. Те, як лицарі, на ходу застібаючи свої обладунки, тікали як щури з корабля, ще довго смішило Родеріка.

Ох, як він не міг дочекатися наступного нападу!

— Здається, король серйозно занервував, — повідомив Олівер за тиждень, коли Родерік нетерпляче вирвав у нього з-під рук газету. — Він просить про допомогу.

— Просить про допомогу? — повторив Родерік, його темні брови здивовано злетіли вгору.

Олівер не потрудився відповісти, пообіцявши за хвилину принести каву. Власне, це все, що Родерікові було потрібно.

Льодовик нарешті здригнувся.

Проте ніхто не поспішав допомагати правителю їхнього королівства з такою вагомою проблемою: Злий Чаклун трощить усе на своєму шляху. Ба більше, сусідні королівства повідомили, що й самі перебувають у розпачі — вони не мають у своєму арсеналі чаклунів, здатних побороти силу Родеріка.

Сам Родерік не зміг стримати усмішку, вперше почувши про це. Ох, вони навіть не здогадувалися, від якого перформансу відмовлялися!

Ще одне королівство відправило загін лицарів, з якими Родерік розібрався так само, як зробив би це з набридливими мухами — простіше кажучи, відправив усіх додому практично неушкодженими й дуже-дуже наляканими.

— І з тобою зроблю те ж саме, — пригрозив Родерік Оліверу, коли той чомусь не поспішав віддавати йому газету. — Шукатимеш нового роботодавця.

— Де ж я такого знайду? — легковажно спитав Олівер, дивлячись перед собою, і Родерік задоволено зітхнув, не збираючись відповідати.

Він гортав газету й усе міцніше стискав губи в міру того, як рухався текстом нижче. Схоже, король серйозно зійшов з розуму від безнадії, якщо збирається віддати свою дочку будь-кому, хто врятує його власну шкуру. І, бачте, Родерік не сумнівався, що такі охочі знайдуться.

Він не збирався лягати на дно, проте значно частіше перевіряв інформаційні канали. У нього були вуха по всьому королівству, очі на його кордонах й у містечках, які знаходилися у біса на куличках. Тому Родерік першим дізнався, коли принц східного королівства одного ранку перетнув їхні кордони, сповнений самовпевненості й зухвалості. Здається, він не продумав тільки одну річ.

Родерік ненавидів ранки. Особливо ті, в які не встигав випити чашку кави.

Принцові пощастило трошки менше, ніж тим лицарям, яких Родерік милосердно відпустив. Він виявився напрочуд полохливим — хто знав, що він зомліє від третього закляття? Словом, король навіть не дізнався, що хтось-таки був готовий надати допомогу в обмін на принцесу, і Родерік вирішив, що пора змінити тактику.