20. Іскра в порожнечі

Наказ про зарахування до «Срібних Тіней» став громом серед ясного неба. Увесь загін Ліса був прийнятий в еліту, але святкувати було нічого. Тор, їхня «скеля», повільно згасав. Отрута Ловчих виявилася хитрішою за звичайні закляття: вона не просто руйнувала плоть, вона випивала саме життя. Друзі були у відчаї, дивлячись на бліде, змарніле обличчя товариша.

Ліса не могла більше чекати. Вона бачила занадто багато смертей у минулому, щоб дозволити цій статися тут. Глибокої ночі, коли коридори цитаделі поринули в сон, вона пробралася до лазарету.

Вона дістала кулон і на мить завмерла. Потрібно було діяти ювелірно. Ліса зняла пов’язку, і її ліве око спалахнуло холодним, чистим Сріблом. Вона не дала магії вирватися назовні руйнівним вихором — натомість вона зосередилася, як учив Варіан, і спрямувала енергію в кулон. Метал нагрівся, перетворюючи лють стихії на тонкий, творчий потік.

Вона приклала кулон до грудей Тора. Ліса відчувала, як її Срібло вступає у двобій із гниллю Безодні. Це вимагало колосальної концентрації — утримувати міць ока, не видаючи себе. Поступово чорнота почала відступати, дихання Тора вирівнялося, а на щоки повернувся слабкий рум’янець.

— Ти граєшся з вогнем, рекруте, — пролунав за спиною крижаний голос.

Ліса різко обернулася. У дверях стояв Рейн. Він прийшов сюди, щоб підтвердити свої підозри, але побачене викликало в його голові повний хаос.

Перед ним стояв Ліс — без пов’язки. У напівтемряві лазарету, освітлений м’яким сяйвом кулона, хлопець виглядав зовсім інакше. Тонкі, майже аристократичні риси обличчя і цей неможливий контраст: сяюче Срібло зліва і глибока каря омуть справа. Рейн завмер. Його інстинкти волали, що перед ним загадка, яку він не може розгадати.

Рейн підійшов упритул, змушуючи Лісу втиснутися в край ліжка. Він грубо схопив її за підборіддя, повертаючи обличчя до світла. Він шукав Золоту Іскру. Він хотів знайти хоч крихту магії Кайроса. Але каре око залишалося спокійним і порожнім — «мертва зона».

— Ти використовував артефакт, щоб приборкати Срібло? — Рейн звузив очі, його голос вібрував від гніву. — Хто ти такий, Ліс? Твоє праве око порожнє, як випалена земля. Якщо в тобі і була Іскра, Рада знищила її тисячі років тому разом із твоїм родом.

Ліса не відвела погляду. Попри те, що перед нею стояв найнебезпечніший дракон Етеріса, вона не відчула страху. Навпаки — всередині закипіла спортивна злість і зухвалість.

— Я той, хто врятував життя вашому солдату, поки ви ховалися в тіні, — кинула вона, зухвало дивлячись просто в срібні очі Судді. — Моє око порожнє, тому що ваш світ боїться всього, чого не може підкорити. Вам потрібна Золота Іскра? Шукайте її у своїх казках. А тут — тільки я. І мені начхати на ваші закони, якщо вони заважають рятувати друзів.

Рейн завмер, вражений. «Хлопець — просто дурень», — промайнуло в його голові. Ліс не просто зухвало відповідав, він ішов напролом, не усвідомлюючи, що одне слово Рейна може відправити його на ешафот. Ця божевільна відвага плутала всі карти.

Пізніше, зв’язавшись із Владикою, Рейн ледь стримував роздратування.

— Рада досягла свого, брате, — цідив він у кристал. — Якщо цей Ліс і має стосунок до Кайроса, то Золота Іскра в ньому мертва. Я бачив його праве око — там нічого. Порожнеча. Рада випалила все під корінь тисячі років тому.

— Але Ловчі... навіщо їм порожнє око? — Владика нахмурився. — І згадай донесення: у Кайроса була донька. А перед тобою — хлопець. Якщо це спадкоємець, то чому він інший? Чи це просто випадковий феномен з аномально сильним Сріблом?

— Я не знаю, — зізнався Рейн, згадуючи обличчя Ліса без пов’язки. — Він поводиться як божевільний. Жодного страху, жодної поваги. Якщо це і спадкоємець, то він зовсім не розуміє, у якій небезпеці перебуває. Я стежитиму за ним. Тінь хоче це око, і поки ми не зрозуміємо чому, Ліс — моя єдина зачіпка в цьому проклятому пророцтві.