7: Поза законом і світлом

Ліса провела поглядом стрімкі тіні, що зникали в багряному мареві горизонту. Потужні помахи драконячих крил ще довго віддавалися вібрацією в її грудях, але в селищі Айвіс повисла важка, майже ганебна тиша. Варіан перед тим, як остаточно перетворитися на кобальтову блискавку, кинув на край столу смужку цупкої чорної тканини.

— Приховай це, — його голос тоді прозвучав без жодного тепла. — Поки ти не навчишся контролювати потік, твоє світло для Ловчих — як маяк у безмісячну ніч.

Старійшина не чекала, поки Ліса остаточно оговтається. Вона просто повернулася спиною, постукуючи  посохом по дерев’яному настилу.

— Ти чула воїна-дракона, — кинула стара, не обертаючись. — У них своя війна на Лінії Вогню. Тінь наступає на всіх фронтах, і їхня луска — єдине, що ще не дає небу остаточно почорніти. Вони захистили тебе за Пактом, вирвали з лап Ловчих Тіней , але на цьому милосердя скінчилося. Ми не ризикуватимемо корінням Арборії заради однієї дівчини, чий погляд — суцільне непорозуміння.

Ліса повільно піднялася з ліжка. Гнів, чистий і пекучий, як те саме драконяче полум’я, випалив у ній залишки страху.

— «Не будемо няньчити дитину»? — повторила вона, і її голос, низький та вібруючий, змусив одну з молодших травниць здригнутися. — Ви, поважні охоронці, здається, плутаєте необізнаність із безпорадністю.

Вона зробила крок до старійшини. Ліве око Ліси сяяло нестерпним сріблом, вихоплюючи з напівтемряви хатини найменші вади на обличчях присутніх.

— Твоє срібло — це Погляд Істини, — сухо кинула стара, обернувшись. — Магія цілительства, захист, світло, здатне виганяти скверну. Це дар твоєї матері, великої цілительки. Але пророцтво говорить про інше. Воно говорить про Золотого Дракона, чия сила не творить, а руйнує світи дощенту. І твоє каре око... це мертве провалля... воно занадто схоже на початок кінця.

— Досить! — до хатини забіг Еліан. Його обличчя було блідим, а руки тремтіли від люті. — Ви не можете просто виставити її! Вона ледь вижила! Старійшино, Айвіс завжди був прихистком для тих, хто несе Іскру. Ми маємо захистити її, навчити...

— Ми захищаємо Етеріс, Еліане, — відрізала жінка. — А вона — магніт для Тіні.

Ліса подивилася на Еліана. В його очах було стільки щирого відчаю, що на мить їй захотілося залишитися. Але слова про «руйнівну силу» і холодний прийом селища протверезили її краще за крижану воду.

— Я у своєму світі з дванадцяти років жила в сідлі, — Ліса різко вихопила пов’язку зі столу. — Я ламала кістки, приборкувала звірів вагою в пів тонни і ховала близьких у повній самоті, поки ви тут чекали на порятунок від пророцтв. Мені не потрібна нянька. І прихисток, де мене бояться, мені теж не потрібен.

Еліан спробував зробити крок до неї, але Ліса жестом зупинила його. Вона щільно притиснула пов’язку до лівого ока, зав’язуючи вузол на потилиці. Світ миттєво став пласким, позбувся сяйва магічних потоків. Залишилася тільки тверда деревина під ногами і запах дощу.

— Йди на схід, до Обпалених Піків, — холодно додала старійшина. — Там твоя кров, там твої відповіді. Дракони полетіли битися, а тобі доведеться битися за саму себе. Тут ти більше не гостя. Ти — ціль.

— Я зрозуміла, — видихнула Ліса. — Я піду. І повірте, коли я дістануся Піків, я зроблю все, щоб моє «порожнє» око ніколи більше не поглянуло в бік вашого селища.

Вона вийшла на відкриту платформу. Жителі проводжали її мовчазними, переляканими поглядами. Ліса підійшла до краю підвісного моста і почала спуск спіральними ліанами. З кожним метром униз повітря ставало важчим, а звуки селища — тихішими.

Коли її підошви торкнулися вологого, пружинистого моху підліску, вона зрозуміла: Тінь уже знає, що вона залишилася сама. І тепер у неї був лише один шанс вижити — перестати бути здобиччю.

З густих заростей папороті, за десять кроків від неї, зблиснули два знайомих синіх вогні. Чорна кішка, чию мітку вона носила на плечі, чекала на неї в сутінках.