Епілог

Минуло три місяці.

​Осінь упевнено вступила у свої права, зафарбувавши шкільний двір у золотаво-гарячі барви. Надя сиділа за своїм робочим столом у світлому кабінеті. Навчальний процес вирував, але в її очах більше не було колишнього виснаження — лише спокійна, впевнена радість від того, що вона робить. Вона навчилася залишати робочі клопоти за порогом школи, зберігаючи свої сили та тепло для найрідніших.

​На її підвіконні поруч із методичними посібниками гордо стояла невелика керамічна таріль із розписом у вигляді морської хвилі, привезена з Одеси, а поруч у скляній пірамідці виблискували гладенькі мушлі, які щодня нагадували про тепло липневого берега.

​Дзвінок мобільного перервав її роздуми. На екрані засвітилося ім'я Андрія.

​— Привіт, моє сонечко, — пролунав у слухавці бадьорий, рідний голос чоловіка. — Я вже закрив останню зміну цього місяця. І, як і обіцяв, повністю закрив наш останній кредитний платіж. Ми нікому нічого не винні, Надь. Усе, фініш!

​Надя відчула, як від цих слів із її душі остаточно впав останній, найважчий камінь.

​— Андрію... ти неймовірний, — щиро мовила вона, відчуваючи, як очі наповнюються теплими сльозами щастя.

​— Ми це зробили разом, — м'яко відповів він. — Я зараз забираю Мію з танців, і ми їдемо додому. А ти пам'ятаєш про нашу обіцянку? Сьогодні п'ятниця, а це означає — сімейний вечір без телефонів і роботи. Ми з малою готуємо тобі сюрприз на вечерю!

​— Уже біжу додому, — засміялася Надя.

​Вона вимкнула комп'ютер, зібрала сумочку й вийшла зі школи у теплий осінній вечір. Повітря пахло опалим листям і свіжістю, а над містом спалахували перші вечірні вогні. Надя йшла швидким, легким кроком, знаючи, що вдома на неї чекають найдорожчі люди у світі.

​Вони здолали свій найважчий шлях, вилікували минулі рани й нарешті навчилися літати на двох міцних, здорових крилах.