Зимовий принц

Зимовий принц

Зовсім нещодавно королівство Дакон було великим та могутнім. І щороку ставало ще могутнішим та більшим за рахунок постійних загарбницьких війн. Воно мало всі шанси колись перерости у справжню імперію. Однак минулого року зима не захотіла припинятись. І вже півтора роки панували люті морози.

Одного сніжного дня до королівського замку прибув загін воїнів-дозорців, які сказали, що зустріли дивного юнака в чорних обладунках. Юнак назвався Зимовим принцем, і повідав їм, що це він наслав на королівство прокляття вічної зими. І ще він їм сказав за якої умови зніме це прокляття…

 

У Верихоні, столиці королівства, на міській площі зібрались усі його жителі, як дорослі так і діти. Великий натовп обступив поміст, на якому стояли королівські службовці. Окрім самого короля, який вже був у літах, і особливо важко переносив холод. Тому лишався у теплому замку.

А неподалік від помосту стояла крижана фігура коня, до якої люди боялися наближатись.

Королівські челядники перетрушували мішок з дерев’яними дощечками на яких були вирізані імена усіх дітей, що проживали у столиці. Коли дощечки добре перемішались, правиця короля сунув у мішок руку. Всі з напруженим очікуванням завмерли. Через кілька хвилин правиця нарешті наосліп дістав з мішка одну дощечку і голосно прочитав ім’я:

— Мірабелла Нортен!

Натовп враз ожив. Люди тихо загомоніли, стурбовано та полегшено водночас.

— Мірабелла Нортен! — повторив голосніше правиця.

— Ні, тільки не наша Міра, — приречено проказала одна жінка, пригортаючи до себе світловолосу дівчинку у хутряній шубці.

В ту сторону закрокував королівський гвардієць, бородатий варвар з гидким шрамом на обличчі.

— Але ж це єдина наша дитина! — тремтливим голосом промовила мати.

— Ми вам співчуваємо. Але все по чесному, — відказав правиця. — У цьому мішку імена всіх дітей, в тому числі й дітей лордів та королівського роду. Ви самі бачили, як ми їх туди кидали.

Гвардієць наблизився до родини, але батько заступив йому шлях.

— Ви ж хочете, аби зима нарешті закінчилась? — викрикнув з помосту правиця.

— Це вже дванадцята дитина, яку ми йому віддаємо, але зиму той демон так і не відкликав! — розпачливо прокричав батько.

— Це вже остання, — відказав правиця.

— Але чому він бере дітей лише з Верихону? Чому не з кожного міста по дитині?

— Такі його вимоги. І ми мусимо їх дотриматися. Або віддамо йому останню дитину, або ж вимремо від голоду і холоду, — каже правиця. — Як і кожен, в кого Зимовий принц відібрав дитину, ви отримаєте відшкодування.

Батько на те лиш зневажливо розсміявся.

— А якщо він не дотримається цієї обіцянки і не зупинить зиму? — виголосив він.

— Не хвилюйтесь, ми подбаємо, аби Зимовий принц більше не зміг наслати на нас це прокляття. Раджу вам чим швидше прощатися.

Батько роззирнувся на людей. Хтось дивився на них співчутливо, а хтось осудливо. Він розумів, що якщо вони не відпустять дочку, то варта або ж міщани, зморені холодом та голодом, відберуть її й самі всадять на крижаного коня.

Тоді чоловік подивився на дружину. Вона теж це розуміла…

З дочкою прощалися в тиші, якщо не рахувати розпачливого материного плачу. Дівчинка ж плакала мовчки.

Коли вони підвели її до крижаного коня, той раптом ожив, забив копитами, струснув гривою, розсипавши сніг, яким його припорошило, а тоді ліг. Батько всадовив дочку на коня, той підвівся на ноги й миттю поскакав до міської брами. Він мчав, здіймаючи за собою цілу хуртовину. Мірабелла боялась, що зісковзне з нього, але на диво трималася міцно, немов щось невидиме утримувало її.

Коли кінь вибіг з міста й погнався засніженою дорогою, правиця короля кивнув гвардійцю — той скочив на свого коня й поїхав до брами, біля якої до нього приєднався невеликий загін озброєних вершників. Разом вони вирушили слідом за крижаним конем.

Гонитва тривала до пізньої ночі. Крижаний кінь привів вершників до розвалин старого замку, прихованого у густих нетрях старого лісу. Довкола панувала темрява. І лише перед розвалинами була відкрита галявина, освітлена блідим світлом повного місяця, що висів посеред безхмарного зоряного неба.

Крижаний кінь зупинився біля обваленої брами замкових руїн. Він повільно ліг і Мірабелла обережно злізла з його спини. Дивно, але кінь геть не був холодним, і взагалі, за час подорожі вона ні крапельки не змерзла. Хоч її хутряна одіж й була надзвичайно теплою, але не настільки, аби зовсім не пропускати морозу.

Коли дівчинка злізла з коня, той підвівся, потупотів біля неї, відсвічуючи місячними блисками, котрі вигравали у його прозорому крижаному тілі, а тоді подався кудись у глиб руїн.

Якусь мить Мірабелла, маленька світловолоса дівчинка, стояла самотою посеред безшумної темної хащі. І все довкола, вкрите снігом, немов злегка сяяло тією місячною синявою. А тоді, з-за напівобваленої чільної стіни руїн, вона побачила як по засніжених кам’яних сходах спускається чорна постать з блідим обличчям. Спочатку, зауваживши рух, дівчинка злякалась, але сама постать геть не виглядала моторошною чи лихою.

То був юнак, вбраний у блискучий чорний обладунок, оздоблений срібними звивистими візерунками, в яких зблискувало світло місяця. За його спиною звисав шовковий чорний плащ, який безшумно тягнувся по снігу. Сам юнак мав худе обличчя з витонченими гострими рисами. На його білому обличчі вирізнялось лише дві речі: очі, які темніли згаслими вуглинами, та червоні, немов жарини, пухкі губи. А у його чорному виткому волоссі біліли сніжинки.

Цей юнак виглядав велично, але водночас і сумно. Коли він спустився сходами й вийшов з напівобваленої брами, його криваво-червоні губи вигнулись у ледь помітній усмішці, але темні очі все одно лишились сумними.

— Вітаю, тебе, дитино, у моєму домі, — промовив юнак доволі приємним ніжним голосом, зупинившись у кількох метрах від дівчинки.

— Ви Зимовий принц? — несміливо запитала Мірабелла.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше