Пролог

«Дивний час — зима. Морозний, жорстокий, але – чарівний.»

©Віктор Гюго

Жодна частина книги не може бути скопійована або додана до інших сайтів без згоди автора. Будь-яке копіювання карається законом України  ««Авторське право та суміжні права».

Приємного читання!

Сніжинки кружляють у повітрі запрошуючи кожного приєднатися до їхнього повільного танцю. Сніг лежить на землі, чим змушує дітлахів ліпити снігових баб або грати в сніжинки. Зима...Прекрасна пора року, всі бажання здійснюються, це та сама магічна пора року, коли здається, що нічого кращого, ніж сидіти днями укутавшись у пледик - немає. Коли поруч стоїть яскрава ялинка, прикрашена багатьма різними іграшками та на ній гарно світиться гірлянда. Коли діти пишуть листа до Діда Мороза, в надії отримати те, що бажають. Зима...пора року, коли все здійснюються. Коли тобі здається, що ти повертаєшся в дитинство, забувши про всі проблеми дорослого життя...

***
Яна

- І що ти хочеш почути від мене? - шиплю. - Невже думаєш, що я хочу з тобою бути в парі? - підіймаю брову та дивлюся на нього нищівним поглядом. - Не хвилюйся, я тобі ще всі нерви з'їм!

Він лише дивиться на мене такими невинними очима, немов і справді тут ні до чого, але я знаю, що мене поставили з ним у пару через його прохання. Проте, для чого і чому саме я - ще потрібно дізнатися.

- Люба, це все доля! - шепоче мені на вухо, та йде геть до своїх друзів.

Я ж лише можу обурюватися, але в своїх голові, не в голос, коли тут у залі сидить купа народу, а деякі зацікавлено спостерігають за нашою перепалкою.

- Чого дивишся?! - грубо запитую у якоїсь першокурсниці, яка від мого тону різко розвертається. Ото й правильно.

***

Того ж самого дня. Ранок.

Ох...яка ж прекрасна погода за вікном.

Обережно розплющюю очі, щоб непоспішно подивитися у віконце, адже сьогодні перший день зими. Найкращої пори року у цьому світі, як мені здається. Підходжу до вікна та милуююся снігом, який немов по виклику почав непоспішно подати з неба, застелюючи собою всі ділянки землі. Закриваю очі та посміхаюся сама до себе, як же я чекала цієї зими! Навіть не знаю чому, але саме цієї зими я й не могла ніяк дочекатися, зимовий настрій з'явився ще на початку осені і досі не зникав.

- Вставай та співай! - запищав позаду мене мій старший брат.

Ну от, взяв і зіпсував усе! Я закотила очі та невдоволено повернулася до нього, склавши руки на грудях.

- Я вже встала, дякую.

- Оу, так швидко? - він роззирнувся по сторонах. - Дивно.

- Просто сьогодні ж перший день зими! Потрібно насолодитися ним. - спокійно відповідаю з легкою посмішкою. - І не спати до другої пари. - додаю, підморгуючи йому.

- Невже сьогодні і на першу пару підеш? - здивовано питає Лев. Ім'я в мого брата цікаве, і сама це знаю.

- Думаю так, потрібно ж колись.

Брат киває та виходить з кімнати. А я тим часом обережно застеляю ліжко, вмиваюся та йду готувати сніданок. Взагалі роблю це рідко, бо частіше всього прокидаюся вже в обід, тому йду лише до другої пари. На першу я взагалі ходжу лише два-три рази за півроку навчання. Але потрібно це виправляти, бо вже ось-ось здавати сесії та екзамени, бо перша половина другого курсу пролетіла непомітно, а там і третій скоро, і четвертий... Поки я ось так думала, відчула якийсь зараз горілого, а потім різко подивилася на сковорідку, ще секунду тому лежала гарна яєчня, але зараз від неї лишилася лише чорна сажа.

- Чорт забирай! - крикнула, та злісно викинула цю недо-яєчню або правильніше після-яєчню в смітник.

- Чорта визивала? Він тут! - позаду з'явився брат, який тут же сів за стіл.

- Згоріла. - підсумувала я. - Ну що ж...Тоді приготую іншу.

- Не бути тоді поваром, ех... - вдавано з награним сумомо сказав брат. - А я хотів тебе в «Мастер Шеф» віддати. Щоб нарешті жити спокійно.

- Ти у мене зараз отримаєш! - пригрозила.

- Все, все, - підійняв руки у жесті а-ля «я здаюся», - Але ти зробив мені нормально яєчню, ок?

- Подивимося.

З трохи невдоволеним та розчарованим обличчям, через невдалу яєчню, я приступила заново перероблювати її. Цього разу я не відходила і не думала ні про що зайве, аби не зіпсувати усе знову, тому сніданок вийшов. Фух...

- Лев, йди снідати! - гукаю брата, бо той вже встиг кудись втікти.

Поки розставляю тарілки та кладу туди яєчню, помічаю, що у нас ще досі не куплено нічого до Нового Року. До мого улюбленого свята, яке вже через місяць. Можливо, варто почати готуватися? Бо знаючи себе, я можу в один момент забити на все.

- На цей раз вийшло? - питає брат, та сідає за стіл.

- Як бачиш. - киваю та сідаю поруч. - Смачного.

- І тобі теж.

Ми снідаємо, а потім я починаю збиратися до університету. Сьогодні погода вирішила влаштувати нам перший справжній холод, тому доводиться одягатися тепло. Білий светр з ниток, чорні джинси та кросівки. Наверх тепле пальто, шарі та шапка, в кишені кладу ще й рукавиці, бо мало чого.

- Все, я пішла! - кричу брату.

- Гаразд!

Виходжу з квартири та спокійно йду на вулицю. Як же тут гарно! Цей сніг, який так гарно падає на землю, при цьому крутячись в повітрі, а коли підставляєш долоню, то сніжинки падають на неї і за секунд вже перетворюються на звичайну воду. Проте добре відчувається мороз, який пощіпує щічки, тому я йду швидше, бо ще й запізнитися на пару не хочеться.

Університет знаходиться не зовсім далеко, тому я з радістю йду пішки. Дорогою розмовляю зі своєю подругою, яка зараз живе в іншому місті. Раніше, вона жила поруч зі мною, але через роботу батьків, які ті знайшли в Херсоні, їм довелося переїхати. А я так і лишилася в Києві. Прекрасній столиці України, яку не зрівняти ні з чим.

- Ой, а хто це в нас тут, - говорить хтось прямо над моїм вухом, через що я різко обертаюся і не розрахувавши силу оберту, падаю прямо на сідниці. У-ух, боляче!