4

Вийшовши з печери, заплющила очі від незвичного яскравого сонячного світла, що розливається на невеликому просторі.
Посередині – невелике озеро, яке створила природа та водоспад, що спускається по скелі. Навколо зелена трава, ростуть строкаті квіти, пурхають метелики. Літо серед зими. Краса. Згадавши про пораненого хлопця, почала шукати те, у що можу набрати води, щоб напоїти його та промити рани. Так, я вже давно згадала про те, що на куміхо всі рани повинні гоїтися мало не миттєво, але, мабуть, боротьба з драконом вимотала його. Згадала й те, що для сили та життя їм потрібне м'ясо та печінка, звичайно ж людська, якщо хтось ще не знає. Так ось, мені було страшенно страшно, але кинути його, втекти і залишитися однією було ще страшніше.
Я знайшла якусь рослину, з великим листям. Зірвавши один, я звернула його човником і набрала води.
 — Мін Ааааааа, — прокричав моє ім'я якийсь хлопець із протилежного боку озера. Стоп, але ще хвилину тому я була тут зовсім одна. Впустивши свою нехитру посудину, я застигла від подиву. Придивившись, за хлопцем помітила ще одну печеру, з якої виходили молоді люди приблизно одного віку із тим хто створював галас. Хлопці здивовано, дивилися в мій бік.
 — Це вона, — не вгавав хлопець, і, як у казці, легко відштовхнувшись від землі, перенісся через озеро і приземлився біля мене.
Інші наслідували його приклад. За мить я була оточена шістьма незнайомими хлопцями. Одяг на хлопцях був із династії Чосон. У такому ж стилі був одяг пораненого хлопця, і мого начальника Дон Джу – дракона.— Мін А, де ти була? - почав розпитувати вже інший хлопець.
— Це може бути не вона, - підсумував третій, дивлячись як я здивовано дивилася на них.
— Так точно вона, — четвертий хлопець спробував доторкнутися до мене, а за ним решта почали розглядати мій одяг, волосся, взуття. Спритно ухиляючись від їхніх рук, я потихеньку відступала назад,  — Та це не я. Бачу вас вперше у житті, чого пристали? Хто ви такі? - закипала я.
 — Ні, це не Мін А, вона такою істеричкою не була, — озвучив свої думки хлопець, який весь час вивчав мене трохи віддалік.
 — Я — Мін А, а хто ви такі? - обурювалася я.
 — Бем Бем, — усміхнувся той, який побачив мене першим, — це Джейбі, Джин Ен, Ен Дже, Югем, Джуніор, а цей буркун Джексон. Ми, як і ти, куміхо.
 — Куміхо, і я теж, ха-ха-хаааааа, ти серйозно? - зайшлася істеричним сміхом.
 — Цілком, ти — куміхо, як і ми, — гордо сказав інший, принюхуючись до мене, а наступне запитання просто завело мою логіку в глухий кут, — ти що не пам'ятаєш?

   «Я і так про себе нічого не пам'ятаю, а тепер щебільше нічого не розумію. Здається, я божеволію або вже збожеволіла. Самокопання залишимо на потім», — вирішила я, згадавши мого пацієнта,

— Так, якщо ви куміхо, то маєте допомогти своєму родичу.
Вони, всі як один, дивилися на мене незрозумілим поглядом.
 — Ідемо, дорогою поясню, і так тут з вами застрягла і забула навіщо сюди з вогниками прийшла, — крикнула я.
Вони стояли злегка спантеличені від такої заяви, а я вже пішла в темряву печери, нічого не боячись.Чомусь я була певна, що вони мені нічого поганого не зроблять. Все ж таки, не змусивши себе довго чекати, хлопці пішли за мною.

Час наближався до вечора, і промені, що освітлювали вхід у печеру, тьмяніли. Поранений не ворушився, так і не оговтавшись до нашого повернення. Видно йому справді погано, подумала я і вказала хлопцям на пораненого.
 — Ви не знаєте його випадково?
 — Марку, ти чуєш. Хто це зробив? — один із них підлетів до нього, але не наважився торкнутися, замість нього відповіла я:
 — Коли прийшла до тями, серед снігового лісу біля печери, побачила, як цей б'ється з драконом.
 — Розбиратимемося потім, — сказав буркун, — його перенести б у відповідне місце, але до нашого будинку далеко.
 — До водоспаду, — гуртом озвучили ідею хлопці.