Розділ 9

Марія якраз верталася з прогулянки по магазинам, закупившись дечим до Нового року, до нього ж лишалося не так вже й багато. У пакунках були в основному подарунки для родини та дівчат. А ще Марія роздумувала над цікавою розмовою, котра відбулася між нею та Сашком ­— братом Софії.

Хлопець зателефонував начебто розповісти, що Софія написала, а тоді спитав, де Марія планує бути у новорічну ніч. Марія чесно відповіла, що чогось навіть про те ще не думала. Сашко питав, коли Софія має повернутися, бо вона йому так і не відповіла у повідомленні. Марія згадала, що квиток у неї на двадцять сьоме, тому, швидше за все вони святкуватимуть утрьох. Сашко запропонував замовити столик у одному з ресторанів та запросити ще декількох друзів. Марія обіцяла подумати і нагадала, що вони не знають ще, в якому настроєві повернеться Софія. На тому й попрощалися.

Тепер Марія прямувала до свого Форда і аж язиком цокала, розмірковуючи, чи не надумав таким чином Сашко до неї залицятися. Він, чесно кажучи, був красунчиком, але його ніколи не цікавили однолітки і він обирав дівчат значно молодших за себе, в основному молоденьких студенток.

Геть забивши голову отими думками, Марія навіть не помітила, як зіштовхнулася з не менш розсіяним пішоходом, котрий прямував навпроти. Звівши погляд, аж заклякла. Поряд стояв високий хлопець у спортивному костюмі та темній куртці. Світле, коротко стрижене волосся ховалося під капюшоном спортивної кофти, але не впізнати його Марія не змогла.

Мов вжалена, вона відсахнулася в бік, ледь не впавши на проїжджу частину. Він схопив її за лікоть, але Марія з відразою вирвала свою руку з його пальців.

— Постривай, — промовив.

— Йди до біса, — процідила крізь зуби. — В самісіньке пекло!

— Марічко, зажди, — попросив. — Як вона?

— Тобі яке діло собаче? — Марія аж позеленіла від люті. — Я думала, що на відміну від Ірини, чудово володію собою, але одна твоя поява змушує чухатися мої кулаки.

— Я просто хочу знати, як вона. Все. Чув, до Європи полетіла. У Швецію, так? — продовжив, мовби не чуючи її.

— Звідки знаєш? — спитала Марія.

— У нас забагато спільних знайомих, чи ти забула? — криво всміхнувся він.

— Андрію, нащо воно тобі? Яка вже різниця де Софія та що робить? Ти не маєш права тепер навіть питати. Сам так вирішив, не вона, — Марія зм’якла і важко зітхнула.

— Я зробив, як вважав за потрібне. Нехай так, аніж розлучитися через пів року, бо остогиділи одне одному. Кохання минуло, розумієш? Я не шкодую за тим, як вчинив, шкодую лиш, що не зробив того раніше, дотягнув аж до останнього, — в голосі його звучала щирість.

— Ти хоч уявляєш, якого болю їй завдав, який розголос пішов, який сором для її батьків? Невже в тобі ні краплі жалю нема?

— Те забудеться, а в її житті ще все буде чудово. Вона хороша, вона…

— То чого ж ти мені розпинаєшся, що кохання минуло, якщо вона така хороша, га? — хрипко спитала Марія.

— Бо вона не для мене і їй не я, а інший насправді потрібен. Думаю, десь глибоко в душі, Соня й сама те розуміє, — Андрій відступив. — Я до Миколаєва їду, роботу мені друзі там знайшли, не думаю, що бачитимемось.

— Нащо це все розповідаєш? — спитала Марія.

— Бо відчуваю, що так правильно. Марічко, я бажаю, аби в неї все склалося і знаю, що так і буде. Вона неймовірна дівчина й точно знайдеться хлопець, котрий сповна оцінить, який скарб опинився в його руках, — Андрій натягнув капюшон майже на очі і рушив тротуаром далі, зливаючись з перехожими.

Марія ж розгублено дивилася йому вслід, навіть гадки не маючи, що з отим його одкровенням робити.

Проте часу на роздуми не було відміряно зовсім, бо раптом задзеленчав телефон. Ще кілька секунд Марія наче в ступорі стояла не приймаючи виклик, аж перехожі вже на неї витріщатися почали, а тоді все ж поглянула на дисплей.

Телефонувала Ірина.

— Горить щось? — роздратовано спитала Марія, зручніше беручи телефон та закидаючи пакунки до багажника автівки.

— Чого так довго не відповідаєш? — запитала стривожено Ірина. — Марічко, все добре?

— Краще не буває, — огризнулася Марія. — Ти не повіриш, кого бачила.

— Бути не може, — простогнала Ірина.

— Розпинався тут мені якимись філософськими речами про щастя і про те, що кохання його минуло. Певно геть дах поїхав, або нализався вже, — Марія грюкнула дверцятами багажника і за мить сіла за кермо. — Вже хтось доніс, що Соня до Швеції полетіла. Ото його матінка зі своїми сестрами кісточки їй обмиє. А він «бідолаха» до Миколаєва їде. Лиш вечір своєю появою мені спаскудив.

— Марічко, я бачу, ти й так не дуже в гуморі і розумію, що зараз буде ще гірше, але мушу дещо сказати, — ледь чутно промовила Ірина. — Ти сидиш?

— Та що за… Ірцю, якщо ти знов щось начудила, розбирайся сама, або ж чекай до завтра, бо з мене на сьогодні досить, — Марія відкинулася на спинку сидіння.

— Я б з радістю, але це не може чекати до завтра, — жалібно відповіла Ірина.

— Що вже сталося? Що? — роздратування Марії поступово переростало у гнів. — Кажи!

— Соня коли тобі писала? — спитала Ірина.

— Боже? З нею щось? Ой, леле! — закам’яніла Марія.

— Ні. Не думай про погане, тобто… Кажи, коли вона писала востаннє?

— Вчора ввечері. Написала, що з Александером збираються святкувати католицьке Різдво.

— Ще щось?

— Що вона дуже вдячна за наш подарунок, що нас любить безмірно, що це найщасливіші дні в її житті і вона вже майже не думає про Андрія, а Александер суцільна милюшка. Це все, — відповіла Марія. — А хтось ще казав, що навіть в думках не мав ніяких зводин.

— Бо я не мала, — твердо відповіла Ірина. — І ще я казала, що Александер геть не в її смаку, пам’ятаєш?

— Подумаєш! Може після козла Шавлієва, смаки у неї радикально змінилися, — відмахнулася Марія. — До чого ти це все хилиш?

— Мені вона писала щось подібне, навіть світлини кидала.