Про те, як стають відьмами

Марисе взагалі-то збиралася просто перезимувати.

Вона не шукала сусідів і не чекала гостей. Їй цілком вистачало печі, дубового столу й чорного кота, який щовечора розвалювався в неї на колінах так важко, наче важив не менше пуда. Вона навіть тин лагодити не стала — щоб зайвий раз не здавалося, ніби тут комусь раді.

Хата була невелика, але тямуща: прохолодні сіни, простора вітальня з широким столом і маленька спальня позаду, куди виходила тепла задня стінка печі. Там Марисе кублилася під вовняною ковдрою разом із котом, коли їй хотілося сховатися від усього світу.

До церкви вона не ходила — вважала це марнуванням часу, коли є неперебрані трави, сокира й город. Село лежало неподалік, за вигоном. Його було видно з вікна, але хата стояла окремо, там, де крайні городи впиралися в поле, а поле переходило в темну стіну лісу. Ідеальне місце, щоб тебе не чіпали.

Але люди все одно прийшли.

Бо коли в селі в когось тріщало життя, бігти вулицею до сусідів було соромно, а панотець на сповіді лише хмурився й товк своє. Ноги самі несли через поле туди, де на краю лісу світилося самотнє жовте вікно й ніхто не ставив дурних запитань.

Першою прибилася баба з хутора. Марисе впустила її через сіни у вітальню, посадила на довгу лаву біля столу. Вона насипала в окріп жменю сухого собачой кропиви, ромашки та мʼяти, виставила перед бабою глиняне горнятко й сіла навпроти, підперши підборіддя кулаком. Стара не просила чарів. Вона просто вчепилася тремтячими руками в тепле горнятко й годину виплакувала все, що тридцять років носила за пазухою.

Марисе не повчала й не втішала солодкими словами. Вона просто давала чужому болю вигоріти, поки стара нарешті не замовкла, витерла очі кінцем хустки й не відчула, що її відпустило.

На столі біля порожньої чашки лишився вузлик із сушеними яблуками й дві мідні монетки. Марисе їх не просила, але й назад не пхала – у хазяйстві згодиться.

А за тиждень біля дверей знову затопталися чужі чоботи. Потім ще одні.

Марисе швидко зрозуміла: якщо поводитися як звичайна жінка, вони замучать її розпитуваннями й порадами та рознесуть хату на тріски своїми страхами. Людям було простіше говорити з відьмою, якою вони її собі уявляли.

Тоді вона підібрала волосся під глуху темну хустку, стала супити лоба так, що між бровами залягла різка, важка складка, і змусила голос звучати на октаву нижче — сухо, скрипуче, мов стара нефарбована хвіртка. Вона тримала спину рівно, напускала на себе холодної поважності й дозволяла їм думати, що вона бачить їх наскрізь.

А вони просто вивалювали свій бруд, страхи та зради на міцні дошки її столу, скидали вантаж із плечей і йшли назад у село. На лаві лишалися то шматок сала, то яйця в торбинці, то мідяки.

Одного вечора, випровадивши чергового прибитого горем гостя, Марисе зачинила дубові двері на засув, загасила свічку у вітальні й зайшла в спаленку.

Вона важко сіла на постіль, скинула хустку й притулилася спиною до теплої стінки печі. Усе тіло гуло від чужого плачу.

Кіт застрибнув поруч, умостився на її колінах і замурчав, встромивши пазурі в поділ спідниці.

У темряві щось тихо й глибоко зітхнуло.

Балка над головою напружилася, старе соснове дерево у вітальні м’яко хруснуло, наче розправляло затерплі суглоби, і сухий одвірок прошепотів їй у спину:

— Важкі.

Марисе навіть не здригнулася. Вона повільно погладила кота від вух до хвоста й подивилася на темний отвір дверей у вітальню.

— Хто? — спитала вона тихо.

— Люди, — відгукнувся дім, ворухнувши попелом у челюстях печі. — Приносять каміння за пазухою. Скидають на лаву. Лава вгинається.

— То викинь їх за поріг, якщо несила, — буркнула Марисе.

Дім помовчав, вслухаючись, як за вікном вітер жене сухий сніг полем до лісу. Потім сволок над ліжком тепло й протяжно рипнув:

— Ні. Нехай несуть. У мене стіни товсті, а в тебе чай гіркий. Перетремо.

Марисе ледь помітно всміхнулася в темряві, заплющила очі й глибше втиснулася потилицею в нагріту глину.

Дім затих, утримуючи тепло, і вперше вони заснули разом: жінка, кіт і стара соснова хата.