Розділ 7 ч. 2

Ну тільки цього зараз і не вистачало! Дивом встигаю встати між хлопцями рівно за секунду до того, як Загорський замахнувся кулаком.

— Битися будете в спортзалі! — шиплю, розпихаючи їх подалі один від одного. — Нема чого безкоштовне шоу влаштовувати!

Руслан усе ще спокійний, а Мик з хмиканням відходить від нас, зміривши мене важким поглядом, від якого аж мурашки по шкірі біжать.

Що це за емоція проскочила в його очах? Мені від неї явно не по собі…

У результаті усміхаюся Руслану, обертаюся до подруги і… стогну про себе, бачачи в її руках телефон. Ну хто б сумнівався, що ця теж знімала нас! Так би мовити — кадри з перших рядів.

— Клименко! — рявкаю, підскочивши до подруги.

Схопивши її під лікоть, силою стягую зі стільця і під незадоволений вигук витягаю з їдальні.

До кінця дня «непорозуміння» вже забулося, і я, почуваючись вичавленим лимоном, вислизаю за ворота політеху. Ритка поїхала в бібліотеку, а я зі спокійною душею плентаюся в гуртожиток. Та варто було тільки завернути за ріг, як поруч із вереском зупиняється чорний затонований позашляховик. Двері відчиняються, і звідти вивалюються двоє мужиків розміром із шафу, насуваючись просто на мене. Не встигаю навіть пискнути, як вони підхоплюють мене під пахви і, поки волочуть на буксирі вперед, упираюся відчайдушно, як кіт, якого тягнуть до ветеринара на кастрацію. І все ж вони силоміць заштовхують мене на заднє сидіння, а двері зачиняються просто перед носом.

Серце в дикій паніці падає кудись у п'яти, шалено калатаючи об ребра. Тремтячими, мокрими від холодного поту пальцями гарячково вчіпляюся в ручку дверей, але вона не піддається! Заблоковано! Автівка тієї ж миті зривається з місця, в невідомість…

Мене що, викрали?! Це… жарт, так? Розіграш?! Ну кому я взагалі потрібна?!

— Гей! Випустіть! — волаю, впавши в справжню істерику та без зупинки смикаючи ручку.

Легені стискає спазмом від браку повітря. Я готова вистрибнути просто на ходу, аби тільки не дати цим амбалам завезти себе казна-куди! Але з кожною хвилиною, що ми віддаляємося від політеху, шанси вирватися стрімко прямують до нуля.

— Ви хоч знаєте, що за викрадення людей дають чималий термін?! — голос, як і я сама, відчайдушно тремтить, а зуби цокотять із такою силою, ніби піді мною крісло вібрує.

Як тут приховати паніку, коли липкий страх паралізує кожну клітинку тіла? Амбал, який сидить поруч із водієм, важко зітхає, оглядаючи мене знудженим поглядом через дзеркало заднього виду:

— Дівчино, заспокойтеся. Ніякого викрадення. Нам наказано доставити вас, навіть якщо будете впиратися. Тож сидіть спокійно, скоро приїдемо.

Та дідька лисого я сидітиму спокійно! Та звідки я знаю, може, мене хочуть випатрати на органи?! Усю дорогу брикаюся і гачу по шкіряному сидінню, але на мої лементи вже ніхто не звертає уваги. Тож у паніці гарячково вигадую, як відбиватимуся важким рюкзаком із підручниками від цих виродків, хай тільки припаркують свій довбаний танк!

Авто, на моє величезне здивування, гальмує перед високими кованими воротами, за якими красується велетенський двоповерховий маєток. Ми заїжджаємо на територію, а я сиджу з відвислою щелепою, роздивляючись два розкішні фонтани й ажурну альтанку вздовж вимощеної доріжки. Амбали користуються моментом замішання — витягують мене з авто і під руки затягують до будинку. Навколо все таке… світле й багате, що аж очі ріже — від незвичної розкоші я секунду нічого перед собою не бачу. Усвідомлюю, що мене нахабно всаджують на м'який диван, і я з усього розмаху боляче врізаюся в когось плечем.

Повільно повертаю голову і…

Мик нахиляється до мене з дебільною усмішкою, яку явно секунду тому силоміць начепив на обличчя. Ледь не торкаючись губами мого вуха, він виціджує крізь зуби, щоб почула тільки я:

— Сиди і не рипайся. Матінка капець зла…

— Та з чого це я мушу… — на емоціях, що вирують у грудях, нервово ляпаю, і мій голос відбивається від високих стін вітальні.

Загорський, усе ще скалячись, як пришелепкуватий, непомітно смикає мене за руку, змушуючи знову схилитися до нього.

— Краще мовчи, — шипить він.

Нервове сміховисько саме зривається з губ, коли до мене повільно доходить, хто саме влаштував цю облаву.

Моя майбутня свекруха… Оце так поворот.

Утім, Загорська-старша, яка сидить навпроти нас у оксамитовому кріслі, зовсім не має розгніваного вигляду, а спокійно попиває каву з порцелянової чашечки. На її обличчі застигла мила напівусмішка, але за цією маскою бездоганних манер відчувається сталева владність.

І незважаючи на її безтурботний вигляд, усе моє тіло напружується. Я помічаю в очах Микити справжню паніку, що затоплює зіниці темною синявою, і бачу, як його кадик нервово сіпається при кожному судомному ковтку.