Розділ 7 ч. 1

Розділ 7

Чорт. Чорт!

З зойком жаху підхоплююся і трясу цінними знаннями в повітрі, але стає тільки гірше — із зошита прямо-таки тече, а мені від цього видовища наче ножем по серцю.

Але, може, мені пощастить?

Повільно, зі страждальницьким виглядом, ніби гортаю крихкі сторінки, перевертаю їх одну за одною, але через коричневі розмиви чорнило остаточно розпливлося. Врятувати конспекти просто нереально, а намагатися відновити це — усе одно що шукати сенс життя.

Через це мене починає крити так, що у скронях яро пульсує від люті, і я знову вмикаю режим «війни»:

— Загорський! Ідіот криворукий, подивися, що ти наробив! — у сказі, від якого просто зносить дах, махаю зошитом у нього перед носом, а він із гидливістю відштовхує мою долоню.

І не визнає провини, тому лайливо сваримося, як у дитсадку:

— Істеричко, набіч дивись, перш ніж руками розмахувати!

— Тобто я ще й винна?! — вибухаю, спопеляючи дебілоїда проникливим поглядом.

— А хто? І взагалі, якщо таке діло, жени мені гроші за зіпсований раф!

— А ти мені лекції Савельєва перепиши, і щоб почерк був зрозумілий!

Почувши прізвище викладача, Мик на мить блідне, але невдовзі знову начіпляє насмішкувату маску. Мене це вибішує так, що кров закипає від ворожості до нахабного мажора.

Уже тягнуся до його горла пальцями, але вчасно помічаю, що нашу сварку знімає на телефони майже вся їдальня, і ситуація стає безглуздою до жаху.

Ну, супер! Скоро група «Плітки політеху» поповниться ще однією жирною чуткою про нас із Загорським.

І з цим напівбожевільним я маю грати роль нареченої? Та ми повбиваємо одне одного раніше, ніж дочекаємося весняних канікул! А зараз тільки середина грудня…

Бачу по безсоромних очах — нічого він переписувати не буде, скотиняка мажорська, і мені доведеться самій збирати весь матеріал по крихтах.

Чудово! Мені ж більше нічим зайнятися, правда?!

Мовчимо, свердлячи одне одного розлюченими поглядами. У глибині його крижаних очей я бачу точно таке ж запитання, яке поставила собі хвилину тому — набіса мені ці проблеми здалися?!

І поки ми граємо в баньки на виліт, раптом чую поруч спокійний баритон:

— Злато, забий на нього. Ось, тримай мої записи.

Кліпаю, гасячи в собі войовничість, і повертаю голову. Поруч із нами матеріалізувався Руслан Соколовський. Кращий студент на потоці, геній і просто до безтями милий хлопець, при вигляді якого в мене вічно пурхають метелики в животі. Ось він, мій ідеал: добрий, вихований, старанний студент і просто… краш, від якого подих перехоплює! Нехай Руслан і не такий гарненький, як Загорський, але симпатична пика — це все, чим мажор може похвалитися.

Рус із широчезною посмішкою простягає мені зошит, і я забуваю про все, дивлячись на нього так схвильовано, ніби мені дали зливок золота! Аж подих у грудях перехоплює, так що забуваю, як дихати.

Усі ж знають, що Савельєв подає матеріал виключно зі своєї бізнес-практики. Таких кейсів і розрахунків не знайти в бібліотеці, хоч із наметом там поселися аж до сесії. Пропусти в нього бодай одну лекцію — і вважай, що іспит провалено.

— Русе, ти мій герой! — пищу від радості, стрибаючи йому на шию з обіймами.

Він зависає від несподіванки, але ми стоїмо так рівно секунду, перш ніж я відсторонюся, розпливаючись у милій посмішці:

— Я сьогодні ж усе перепишу і завтра поверну тобі!

Забираю в нього зошит як найвеличніший скарб, ледь не муркочучи від захвату, і притискаю цей безцінний конспект до грудей.

Соколовський скромно знизує плечима, затримуючи на мені нереально теплий погляд, а ось збоку лунає… виразний скрегіт зубів.

Краєм ока помічаю, як мого фіктивного «нареченого» аж перекосило. І мені чомусь здається, що в очах Загорського спалахнула уразливість через появу Руслана, але він швидко взяв емоції під контроль, повернувши на обличчя колишню зверхність.

Ось уже гидливо кривить губи, видаючи зі зневажливим сарказмом:

— Дивись, німб об стелю не подряпай, герой. Чи ти вислужуєшся в надії, що Зиміна тобі дасть за конспект?

Чо-о-ого?!

Давлюся повітрям від обурення і трохи в нахабну пику мажора нігтями не встромляюся, але Рус навіть в обличчі не змінився. Тільки трохи помітно всміхнувся:

— Не переймайся, Загорський, я не настільки дріб'язковий, — підморгує і одразу додає: — Але, звісно, звідки мажору накшталт тебе знати, наскільки безцінні лекції у Савельєва? Чому б одразу не попросити тата купити тобі диплом і не заважати вчитися тим, хто цього реально хоче?

Повітря між хлопцями за мить ніби наелектризувалося…

— Що ти сказав?! — заревів Мик, вмить багровіючи.

Він робить різкий крок уперед до Руса, від чого обстановка навколо нас розжарюється до межі. Студенти в їдальні, здається, навіть жувати перестали — усі замерли з телефонами, напевно очікуючи епічної бійки.