Розділ 5 ч. 1

Розділ 5

— Маршруткою, як і всі, — холоднокровно видала мати, додавши: — Здається, сорок п'ята йде прямо до твого корпусу. І поквапся, вони ходять раз на годину.

Розуміючи, що сперечатися марно, коли в неї увімкнений цей довбаний режим «виховання», я тупо падаю на стілець, абсолютно знесилений. І, поки остаточно не опустилися руки, шукаю хоч якоїсь підтримки:

— Тату, ну хоч ти їй скажи! Вона ж реально з глузду з'їхала через якусь дурницю!

— Микито, — батько прибирає планшет, і з його важкого погляду вже все зрозуміло: ці двоє змовилися. — Я повністю на боці твоєї мами. Одружуйся зі Златою і не дури нам голову. А якщо відмовишся, то замість обіцяного місця в кріслі заступника директора з інвестицій підеш наприкінці року на виробничу практику кур'єром до нас у промзону.

Та якого?..

Ну це точно фініш. Зиміна, ти що, відьма? Як ти так уміло предків обробила, що навіть суворий батько і той на твоєму боці?!

— Ти ж не хочеш втратити все це, правда, синку? — мама кілька разів стискає пальці на витягнутій руці, нагадуючи про брелок від Порше. — Ви ж і так зі Златою разом, то чому опираєшся, не розумію? Я навіть згодна повернути тобі ключі від квартири, і ти знову зможеш з'їхати від нас у свій холостяцький барліг.

От же ж… брудний прийом!

І я, соромно зізнаватися самому собі, замислююся на секунду, чи так уже й погано зустрічатися… із Зиміною. Мене аж тіпає миттєво, щойно уявляю, як вона «випадково» звалить полицю, де зберігається моя колекція машинок, і заодно з ходу розтрощить скляний столик. З її-то везінням перечіпатися на рівному місці…

Та ну, ні…

— А якщо я все-таки впруся? — ціджу крізь зуби, промацуючи межі батьківського терпіння. — Що, як у нас із Зиміною немає реальних почуттів одне до одного?

Ну, окрім гніву, певна річ.

Обличчя матері вмить кам'яніє, а на кухні одразу похолоднішало градусів на десять. Від її недоброго погляду мене мороз пробирає до кісток — аж здригнутися хочеться. Щось не те я бовкнув, явно…

— У такому разі я буду дуже засмучена, — вимовляє вона тим самим тихим, оманливо лагідним тоном, від якого мурахи бігають по спині. — І навіть припущу, що нахабне дівчисько намагалося обвести мене навколо пальця! Думає, я їй це подарую?! Один мій дзвінок ректору, і Злату вже цього вечора відрахують із вовчим квитком. Я зроблю так, що ця розумна дівчинка більше не вступить до жодного вишу країни, а на її родину нацькую юристів. Таку суму компенсації їм виставлю за моральну шкоду, що вони до кінця життя її виплачуватимуть.

Ні, вона не злиться… Мати просто розлючена. Вона у тихому, спокійному навіженстві.

У мене всередині все обривається, падаючи в п'яти. Дідько! Жарти скінчилися. Коли щось іде не за її продуманою схемою — усім краще ховатися по кутках. Та хай йому грець! Моя мама цю зануду перекусить навпіл і навіть не поперхнеться.

Зиміна, ох і дурепа ж ти стоголова, якщо заварила всю цю кашу! У тебе що, інстинкт самозбереження атрофувався на тлі зубріння?

Як би… вона сама винна, але…

Хай йому грець! Кинути божевільну саму під танк? Не можу… Одна справа — наші дрібні сварки в політеху, і зовсім інша — мої предки, які реально можуть зламати їй життя за клацанням пальців. Так, я далеко не святий, але й не кінчений придурок, щоб ламати Златі долю через її ж тупість!

Ну що мені з тобою робити, Зиміна?..

Тупо здаюся, бо не бачу іншого виходу.

Почуваючись так, ніби добровільно йду на ешафот, повільно дістаю з кишені брелок від Порше. Кладу матері в долоню, але сам не прибираю пальців. Вона не поспішає виривати. Чекає…

— Посварилися ми з нею просто, — кажу, закочуючи очі. — Надулася на мене через те, що я її… ну, не втримав, і ця коза полетіла прямо в кущі на очах у всієї масовки. — Нещодавній курйоз дуже доречно лягає на моє виправдання. — Погризлися з нею конкретно. Мамо, ти ж мене знаєш, я заводжуся з будь-якого приводу. Звісно, весілля… в силі… Уже до обіду помиримося зі Златою.

Як же важко було це видавити із себе!

Зате мати знову натягує радісну усмішку і навіть віддає мені назад брелок. Тільки я не відчуваю жодної радості. Всередині пече печія, аж кривитися підпирає, до того мені мерзенно. Чи це похмілля довбає в голову?

— Ну от, зовсім інша річ! — мама плескає в долоні, знову набираючи когось по телефону. — Сергію, усе скасовується! Нехай негайно розблокують усі картки сина!

Ну, круто…

Тільки тепер шматок не лізе в горло, поки я слухаю про якісь скатертини, серветки та іншу нісенітницю, вникати в яку взагалі не весело…

Єдине, що гріє душу — ключі від пентхауса в центрі міста. Мати розлютилася, коли дізналася, що я замість навчання тусуюся щовечора, тому забрала їх у мене і змусила знову жити з ними. Під їхнім тотальним контролем. Це була тортура гірше нікуди, і гріх тепер не скористатися Зиміною, щоб повернути собі хоч трохи особистого простору.

— Ма, а як щодо квартири? — роблю засмучено-трагічне обличчя, вмикаючи внутрішнього актора: — Мені-то пофіг, можу й у мороз вештатися вечорами, але Злата… Вона та ще в мене… кхм… мерзлячка.

Чудово, поки я згадував її, мене навіть не знудило і не перекосило. Продовжую грати роль: театрально і дуже глибоко зітхаю, а мати серйозно ведеться! Хапає себе за груди з лівого боку, ледь не охкаючи:

— Не смій дівчинку тягати вечорами по вулиці! Тільки подивися — мороз мінус п'ять! — бідкається вона, пірнаючи рукою в іншу кишеню халата.

І дивиться ще так хитро, а в очах… я реально бачу, як вона вже на радощах скуповує половину відділу для дітей!

— Тримай ключі від квартири. Можеш сьогодні туди повертатися, раз така справа.

Чудово! Вони були в неї під рукою весь цей час! От же ж… мама! Ніби заздалегідь прорахувала кожен крок.

А чи точно я розіграв предків, а не вони мене? На пару із Зиміною?..