Розділ 4 ч. 2

Поперхаюся сендвічем так, що бракує кисню, і ледь не вирушаю до прадідів на перський килим. Миттю хапаю склянку й жадібно п'ю, але сік іде не в те горло. А родителька тим часом спокійно ковтає фреш, поки її єдиний дорогоцінний син, чорт забирай, заходиться нервовим кашлем.

Хоч би по спині поплескала для пристойності!

Але, откашлявшись, ледь хрипко видавлюю:

— Я-ке весілля? Ма, ти про що взагалі?

— Ваше зі Златою, — видає вона рівно, абсолютно спокійно ставлячи склянку на стіл.

З якою, до дідька, Златою? Та що тут коїться?! Це ж не та Злата, про яку я подумав, так?

— З Зиміною? — уточнюю чисто заради приколу й ледь не сміюся, але зрештою на очі реально накочуються сльози паніки.

Адже мати цілком упевнено киває:

— Звісно, з нею.

У мене остаточно відвалюється щелепа.

Це… пранк? Предки вирішили завести сторінку в Тік-тоці й я став їхньою першою жертвою?

Але ні айфона ніде не видно, та й мати вся в піднесеному настрої, аж у мене від поганого передчуття вирує ураган у животі.

— Ти рофлиш із мене зараз? Та ми з нею… ми взагалі не… Яке, до біса, весілля? Ми ж ще студенти! А Зиміна… вона психована заучка з вічно маніакальним бажанням кілера вбити мене! Ні, я з нею ніколи й ні за що не одружуся!

Мати звужує очі.

— Припиняй блазнювати!

Її тон миттєво змінюється, і ми з батьком здригаємося. І куди тільки поділася колишня грайлива усмішка? В очах за секунду вмикається режим «залізної леді», від якого в нас у домі навіть мухи на льоту гинуть.

Але дідька лисого я здамся в цій битві!

— Та я тобі присягаюся! — сплескую руками й на нервах випадково гойдаюся на стільці. — Я не одружуся з нею ніколи в житті! Звідки взагалі в тебе такі думки?!

Та вона ж навіть не знала про існування Зиміної! Тут напрошується тільки один варіант…

— Мені про це вчора особисто розповіла Злата, — підтверджує мої погані здогади. — І ось що я тобі скажу, хлопчику мій: вона у сто разів краща за всіх тих одноразових фіф, із якими ти крутиш романи. Жодної іншої, крім Злати, не прийму! — маман уперто ляпає долонею по столу так, що ложка в чашці батька брязкає. — Ти бовдур, якщо хочеш віддати іншому розумну й амбітну дівчину, на яку чекає грандіозний успіх у майбутньому.

— Я точно твій син? — від образи, що стала грудкою в горлі, схрещую руки на грудях, а самого сіпає від «чеснот» заучки.

Відчуття, ніби мене із «сином маминої подруги» порівнюють. Тьху!

— Звісно, мій. І тому я хочу для тебе тільки найкращого.

Ну, Зиміна! Ти труп! Відповідаю — я тобі точно шию скручу, дай тільки в політех приїхати! Та я тебе на порох розітру за цей пранк, інакше язик не повертається сказати. Вона геть береги втратила!

Одна справа, коли її придовбана подружка відео викладала в «Плітки політеху», виставляючи нас із Зиміною як закохану парочку. Вони реально думали, що я сліпий телепень і нічого не зрозумію? Але я проковтнув цей рофл, теж поржавши від душі.

Але весілля?! Я дивлюся, Златі жити стало нудно, якщо так зухвало потикалася до моєї матінки, не усвідомлюючи наслідків. Мати — не невинний пухнастий кролик, і навіть я, її син, боюся з нею сперечатися зайвий раз або, не дай бог, суперечити.

Ну куди ти полізла, дурепо? І головне — навіщо все це? Знову вирішила з мене крові попити? Ти вампірка?!

Помічаю, що мати чекає відповіді, тому, ризикнувши здоров'ям, знову наполягаю на своєму:

— Я з нею не одружуся!

— Не одружишся? — уточнює, а я несміливо киваю. — Добре.

Щось вона занадто швидко погодилася. Мені це капець як не подобається — аж волосся на потилиці заворушилося, коли маман полізла в кишеню шовкового халата по телефон. Увесь напружуюся й нервово ковтаю слину.

Не до добра... аж жижки затряслися від поганого передчуття…

— Сергію, доброго ранку, — вимовляє вона в слухавку. — Зв'яжися з банком від мого імені, нехай вони заблокують усі картки сина. Так, і золоту безлімітну теж. Прямо зараз!

Ні. Ні. Ні! Стоп!

— Гей! — як ужалений підхоплююся зі стільця, зачіпаючи тарілку, яка дивом не скочується на підлогу. — Ма, ти жорстко перегинаєш! Це вже зовсім не смішно!

Вона, ні краплі не розізлившись на мій вереск, скидає виклик і простягає до мене долоню:

— Ключі від Порше.

Їй навіть голос підвищувати не треба — усе зрозуміло з цього оманливо спокійного виразу обличчя. Мені просто вже легше в труну лягти, ніж продовжувати сперечатися. Але все ж ризикую, адже на зараз поставлено надто багато:

— Ти… серйозно?! — вилуплююся на неї й квапливо кліпаю, поки перед очима пливе. — А як я в політех дістануся? На чому?!