Розділ 4 ч. 1

Розділ 4

Що-о-о-о? Відчуваю, як моя щелепа, пробивши підлогу ресторану, з брязкотом летить кудись глибоко до ядра Землі.

У якому сенсі весілля? У якому сенсі на весняних канікулах?! Гей, жінко, гальмуйте, ми так не домовлялися! Зараз за законами жанру має бути акт підкупу. Де мій грубий конверт із баблом?! Де класичне: «Ти йому не пара, ось тобі безлімітна картка й вали на всі чотири боки»? Я що, дарма в усю цю дичину вляпалася? Алло! Мені не потрібен ваш мажор як чоловік, я хочу відкупні за розставання з ним!

Добре, дідько з тими грішми, тільки б реально до РАГСу не запроторили…

— Ми ж студенти, — я в паніці вчепилася похололими пальцями у край столу з жалюгідною надією все переграти. — Ви ж не можете дозволити Микиті так безглуздо зіпсувати собі життя? Я правда можу кинути його просто зараз і назавжди зникнути з ваших радарів…

Але Загорська лише лагідно відмахнулася, дивлячись на мене з таким розчуленням, ніби я щойно бовкнула чарівну дурницю через неймовірну скромність.

— Яка краса, ти ще й про його майбутнє турбуєшся! — вона сяяла яскравіше за діамант на своєму пальці. — Так, весняні канікули в нас у квітні… Ага, ідеально!

Захоплено щебетала вона, поки в мене перед очима від стресу танцювали чорні мушки.

— Зробимо виїзну реєстрацію на озері. Або, може, в Тоскану майнемо? Ні, Тоскана — це банально. А от у Парижі… Точно! І сукню від Віри Вонг замовимо. Гостей буде осіб триста. Суто свої, у вузькому колі. А обручки…

Я холонула від жаху, слухаючи, з якою лячною швидкістю організовувалося… моє майбутнє весілля.

— П-п-почекайте, — у мене від її грандіозних планів почало сіпатися ліве око. — Які-і-і триста осіб? Який Париж?!

— Ой, не хвилюйся, я весь клопіт візьму на себе, — відмахнулася Загорська, випромінюючи такий непробивний позитив, що мене аж засліпило.

Дякую, звісно, але якого дідька тут узагалі коїться?! Як я примудрилася загнати себе в цю пастку?! Ні, Злато, давай, викручуйся, поки тебе прямо звідси не повезли до РАГСу…

— Знаєте, моя родина зовсім не багата, я об'єктивно не пара вашому… — намагаюся кинути останній аргумент, як рятівне коло, але свекруха-ентузіастка ламає й цей стереотип:

— Ото ще дурниці! Як це — не пара? Якщо двоє кохають одне одного, хіба можуть бути перешкоди? Вже я точно не стану вам заважати, навіть не сподівайся!

Усміхаюся натягнуто, мов паралітик, геть не в змозі приховати нервозність. Усередині так нудотно-паскудно, що здається, мене там душить дика істерика від того, що «геніальний» план дав тріщину й пішов на дно швидше, ніж борт «Титаніка», напоровшись на айсберг. Я повільно, але впевнено тону у власному дурному сценарії, мов у сипучих пісках.

Та Ритка помре від реготу, щойно я розповім їй усю цю люту дичину.

А ще я випустила з уваги одну малю-ю-юсіньку деталь — свого новоспеченого «нареченого». Цього разу Мик мене точно прикінчить, і його виправдає будь-який суд, якщо вислухає історію від початку до кінця.

Боже, дай мені сил пережити завтрашній день, бо швидкісний поїзд під назвою «свекруха» вже зірвався з гальм…

Микита

Від самого ранку день пішов по… по одному місцю, коротше.

Завалююся на кухню до предків, позіхаючи так, що ледь щелепу не вивихнув. Нічна туса дається взнаки…

Голова гуде, як трансформаторна будка, але намагаюся вдавати, що я свіжий, мов огірочок, щоб не отримати порцію моралей від матінки про те, який у неї син нероба й кінчений нехлюй.

— Доброго ранку, синку! — лагідно проспівала вона, і я ледь не похлинувся.

— Угу…

Що це на неї найшло з самого ранку? Якийсь підозріло в неї гарний настрій. Якось стрьомно…

Зазвичай маман волає на мене після кожної пиятики, відчитуючи так, що простіше вуха собі відрізати. Батько за класикою сидить, втупившись у планшет із біржовими зведеннями, і п'є еспресо. Але вона й справді в піднесеному настрої, аж сяє, як найбільший камінець у її колекції.

Хм… Ай, та пішло воно все.

Сідаючи, беру з тарілки соковитий сендвіч і відкушую добру половину за раз. Жую із задоволенням, поки предки знову щось там щебечуть:

— Микито, так усе-таки яке ви хочете весілля? Щоб була виїзна реєстрація на свіжому повітрі?

— Угу, — мукаю на автоматі та з жадібністю, ніби не їв років сто, проковтую залишок бутерброда.

Тягнуся по апельсиновий сік, аж раптом п'яний процесор у голові, хай і зі скрипом, але починає свою роботу.

Що?! Яке, до біса, весілля?