Жовтий

1

Вона знову тікає від нього. Він відчуває, як долоня покидає його руку. Дотик повільно вислизає з його відчуттів. Він чує її сміх, вона навіть кличе його на ім’я.

— Дожени мене, Аксель! Дожени мене, — й вона знову заливається сміхом, зникаючи за спинами натовпу.

Він біжить за нею, прориваючись крізь людський потік. Її важко втратити з поля зору: серед сірості й одноманітності яскраво виділяється її жовта сукня, яку він подарував їй. Ще тоді, коли їхні стосунки тільки розгоралися.

Еко не любила жовтий колір. Вона заявила йому про це ще у день знайомства. Він тоді подарував їй соняшник. Для Акселя це були особливі квіти. Вони завжди росли на його задньому подвір’ї. Його мама просила доглядати за садом із соняшників, коли помирала. Відтоді ці квіті асоціювалися у нього з любов’ю. І смертю.

Тоді Еко вихопила з його рук соняшник й викинула його в смітник поряд.

— Я ненавиджу жовтий колір, — сказала вона. — Він нагадує мені божевілля.

Він, звісно, не образився. Але вирішив для себе, що змінить її думку. Вона полюбить жовтий, так само як полюбить і його.

Аксель майже наздоганяє її, але вона різко повертає праворуч і знову зникає. Він повертає за нею й покидає натовп, щоб побачити її біля оглядового колеса. Вона стоїть, повернута спиною до Акселя. Голова піднята вгору, чорне волосся спадає на спину, контрастуючи з жовтою сукнею. Еко розглядає колесо. Спостерігає, як червоні кабінки повільно тягнуться до найвищої точки атракціону, щоб зупинитися там всього на мить. Йому здається, що всі звуки навколо зникли. Він більше не чує мотори атракціонів, крики людей на американських гірках, сміху дітей, які стрибають біля клоуна з повітряними кульками. Він сам на мить зупиняється, щоб краще роздивитись її. Таку маленьку й тендітну. Аксель хоче обійняти її й ніколи більше не відпускати. Берегти від усього світу, який намагатиметься її зламати.

Він робить крок вперед. Ще один. Простягає руку, щоб доторкнутися до її плеча. Ще мить й він відчує її шкіру під своєю долонею.

Одна мить…

Очі різко розплющуються. Біль миттєво розповсюджується по тілу. Починається з шиї й приникає в кожну клітину. Здається, що його кістки підпалили зсередини. Вогонь роз’їдає їх й доходить до м’язів, щоб розірвати Акселя на шмаття. Щоб навіть спогадів про нього не залишилось. Він не може кричати — він паралізований болем.

Хвиля відходить. Різко, так само як і прийшла. Його тіло миттєво розслабляється. Він хапається за свою шию й відчуває під пальцями металевий диск, що прикріплений трохи нижче вуха. Диск досі гарячий.

Перед очима безмежний блакитний простір. Сонце скоро має з’явитись зі сходу, щоб перетворити це місце у справжнє пекло. Хмар він тут ще ніколи не бачив. Аксель намагається зібрати думки до купи. Спочатку згадує своє ім’я, далі рік і місце народження. Потім приходить усвідомлення реальності.

Він нарешті відчуває своє тіло. Обережно Аксель сідає й впирається в стіну за його спиною. Відчуває, як пісок осипається на його волосся, потрапляє за сорочку. Йому вже байдуже. Пісок став частиною його. Куди вже тільки він не забився відколи чоловік тут. Він звик навіть до постійного присмаку землі в роті й піщинок, що дряпають ясна.

Чоловік підіймає очі до неба. Ось воно — синє, порожнє. Світліше на сході, де до країв Ями уже підбирається сонячне проміння. Він дивиться у протилежний бік. Бачить там людей, таких самих як і він. Тільки сильніших — вони зайняли місце в тіні, куди Сонце завітає найпізніше. Протягом дня, як годинник, вони будуть йти по колу, шукаючи нового сховку від спеки. У нього немає жодних шансів сховатись у тіні. Аксель найбільше любить вечори, коли сидить у східній частині Ями. Звідти можна побачити ще щось, окрім блакиті й сонця. Якщо дуже добре пригледітись, ігноруючи яскраве світло, що б’є в очі, можна побачити самотню кабінку оглядового колеса. Вона застигла на самій його вершині. Червона, пошарпана, усіма забута, як і він.

Небесна блакить починає дратувати. Він сумує за хмарами. Сумує за дощем. Хтось кричить. Потім лунає ще один крик болю — прокидаються й інші бранці. Аксель опускає голову, старається ні на кого не дивитись. Тут це може бути небезпечно. Він досі тримає руку біля металевої пластини на шиї. Боїться, що його знову вдарить, як тільки він її забере. Він сподівається, що скоро зможе адаптуватись до нового графіку й прокидатись без цієї штуки. Хоча, їх можуть бити просто так, для розваги.

Погляд втупився в руки. Шкіра суха й потріскана. Вкрита маленькими ранками, з яких іноді сочиться кров. А ще пісок, дуже багато піску. Відчуття, ніби він навіть у його думки забився.

Хтось зупиняється справа від Акселя. Чоловік не підіймає голови. Продовжує дивитись на свої руки. Він чує, як розстібається блискавка. Чує, як струмінь рідини вдаряє в пісок біля нього. Хоче відвернутись, але знає, що краще не рухатись. Він тут новенький і головне зараз — вижити. Блискавка знову застібається. Нога копає його по ребрах. Аксель падає на бік, неспроможний стримати крик. Він хоче заплакати, але в очах замість сліз — пісок.

Сонячне проміння падає йому на обличчя. Він відчуває, як сльози висихають на його щоках. Біль уже давно минув, але він досі не може ворухнутися через страх і сором. Він боїться, що на нього знову звернуть увагу, що його ще раз відлупцюють. Й саме цього страху Аксель соромиться. Він ніколи не міг постояти за себе. Навіть ніколи не бився за все своє життя.