Глава 4

Як найкращий друг та ненайкращий підлеглий Михайло не радиться й приймає рішення сам. Ліпше знає. Купує путівку до схваленого знаючими кругами готелю й дарує під на так-сяк зліплений привід. Всі кращі люди вже там були неодноразово. Крім мене. Зайвий раз підтверджує те, що відаю і так. Я не найкращий. Насрати.

Я погоджуюсь. Мені начхати. Як вже давно та здебільшого на все.

Я дуже швидко, до біса блискавично, навчився не лічити, не згадувати, не жалкувати. В цьому виявився мій талант від Бога.

Жодного півразу, якщо не зраджує мені пам'ять, не пошкодував про те, що не відхилився від несвого плану й про те, що не поставив останнє питання своє.

І навіть коли від вдало-феєричних результатів плану я відчував власне існування до нудоти чужим, ні-за-що та ні-ко-ли не здогадувався, що відповідь на головне питання на краєчку підсвідомості  я тоді знав.

Читав його в очах.

Й по тому, як вона тягнулася до мене – ніби до потворної ями той сонячний промінь божевільний. Й як явно хотіла припинити вигадану самотужки гру.

Я погоджуюсь і... в передостанній день зіскакую із плана: за сміхотворно-непомірно-величезну доплату змінюю готель. І напрямок, і місто, і умови, і час виїзду – плювати. І на жорсткі уроки долі – теж.

Я їду туди, де чотири дні був щасливий. В несхвалений всезнаючими кругами застарілий фонд. Й в перші п'ять хвилин відзначаюсь – скандалю як на голову підбитий і вимагаю на рецепції колишній номер. 

Та зі страхом і нерішучістю заселяюся зрештою поверхом вище. Ходжу неприкаяним привідом взад-вперед по кімнаті. Дивлюсь на застарілий фонд, що ніби сліпок береже дбайливо сліди минулих подій. 

Вона приходить сама. Не змінилася ні на йоту. Ні-хре-на.

Й саме від цього як обухом по голові. І кришу зносить. Я стільки років у глибині душі... на дні тієї самої потворної, кровоточивої ями... боявся незворотніх змін... А ось до того, що залишиться точнісінько такою як була, виявився неготовим.

– Вісім років я приїджаю в той самий час в той самий номер. Твій номер, – ніби пояснює чи докоряє. Й посміхається криво – і саме це змінилося. Я чіпляюся поглядом за незнайомий вираз її обличчя... за кількість прожитих без неї років... Як так сталося? Невже так довго? Як зміг так міцно я запечатати серце?.. Панічно підраховую, що викликає ще більш сумну посмішку й ще більш сумний погляд. – Пройшло десять років, – як і раніше легко прочитує невимовлене питання вона. – Але Міра навідріз не хотіла їхати сюди.

Й про подругу не питаю, здогадуюся сам. Та мій привід в білому сьогодні балакуч...

– Вона так хотіла жити, так відповідально відносилася до порад лікарів та режиму... Так бісилася, що я їх не виконую. А я теж бажала жити, тільки тут і зараз: бувати на справжньому сонці, нехай воно й уражає цю мієлінову оболонку. Відчувати тепло на дотик, нехай воно й обпікає... Ти не уявляєш, яке задоволення приносять звиклі відчуття, коли весь час ти чекаєш й не знаєш, що принесе з собою наступний період загострення, коли він взагалі відбудеться та по якому органу ця клята хвороба вдарить... Я так боялася, що вразить праву руку й я не зможу малювати, впадала у такий відчай, коли вона німіла. А тепер знаєш що? Під час заготрення в мене подвоюється в очах й все пливе перед ними. І ось зараз по-справжньому страшно... Як мені страшно. І ці групи підтримки не допомагають. – В її погляді такий відчай, що неусвідомлено затискаю тендітне тіло в обіймах й по чорному волоссю спітнілою долонею веду. – Нам з Мірою дісталася сама підступна та жорстка хвороба. Вона визначає найважливіше для людини та відбирає. Міра займалася легкою атлетикою, ця погань позбавила її здатності пересуватись... Міра все робила правильно, а зосталася я.

Я цілую її у маківку, обіймаю ще міцніше. Розумію: мені теж до чортиків важливо відчувати. Нехай і обпікає. Нехай її небо і починає жовтіти – я хочу знати його колір.