Глава 3

– Яке твоє ім'я? – я питаю і, хоч стомлений, продовжую виціловувати кожний сантиметр стомленого її тіла.

А вона сміється. Дзвінко та розсипчато. Не відповідає, хоч о стіну бийся лобом.

– Не хочеш, щоб я знав твоє ім'я? – Я упираюся. – Чому?

– Картини я підписую як Мілена. Подобається – називай так. Не подобається – називай як хочеш, я відгукнусь.

Я міцно тримаю її шию позаду, великим пальцем вивчаю контури глибокої виїмки між різьблених ключиць. Цілую:

– Не підходить. Я хочу справжнє.

– Не влаштовує «Міледі Олена», – жартівливо фиркає вона на низьку оцінку обраного псевдоніму. – Називай Оленою. Ти ще б про вік спитав.

– Я і збирався.

Вона сідає, й це – краще, що я бачив у житті. І досі – картина перед очима. Хитає головою:

– Люди стільки часу витрачають на питання, відповіді на які їм не потрібні або на які вже відповіді знають… Навіть шкода.

І це її бісове кредо.

Чотири дні, що подарувало нам життя, вона образливо-байдуже не цікавиться ні моїм ім'ям, ні родом занять, ні сім'єю. Проте завмирає, коли оповідаю їй будь-що з того, що сам вважаю за потрібне: і бабусині казки з дитинства, і про мости Венеції, і про Калігулу, і про здерту шкіру пальця, і про квіти у саду дома моїх батьків. А особливо уїдливо впивається поглядом у обличчя – коли описую я – по той бік від живопису та взагалі мистецтва стоячий – колір неба, сонця та трави.

І тягнеться до мене… Як вона тягнеться до мене! І цілує так, як ніхто не цілував.

На чотири дні раптом замовкають їхні з подругою сварки. Як не було нічого.

Ти-ша.

Й тиша ця отруйним димом обвиває наші номери. Я чую її тухлий сморід навіть крізь щільний запах сигарет. Густий, їдкий – адже куримо ми часто, поодинці, але майже безперервно кожний з нас із трьох. І на бронхіальну астму вже давно плювати, бо морське повітря, дійсно, допомагає… Лікує та калічить.

Тому кожен раз, коли моя дівчина в білому піднімається в свій номер, коли я зустрічаю їх з подругою у ресторані, коли та дивиться на мене, як на останню паскуду в світі, я хапаюся за рятівну сигарету. І з клятим задоволенням вдихаю дим я після того, як вигадувачку світу яскравих кольорів до непритомності потім зацілую. Коли не взмозі відкрити вже очей вона, коли безсила тонкими пальцями вимальовувати й далі невидимі візерунки на моїй спині.

Чотири дні...

А після – спостерігає вона уважно, як загрібаю у жменю пофарбований вечером у рожеве пісок. І на живіт їй висипаю. Та мені здається, що все життя я б міг відгадувати, яка із тисяч піщинок  злітить знову в підставлену долоню, а котра – залишиться віддано на запалому животі.

– Ти гарний, – говорить найгарніше створіння в світі. І по моєму волоссю пальцями веде. – Я б хотіла намалювати тебе... Я намалюю потім. По пам'яті. – На мій схвильований погляд закусує губу. – Ми завтра зранку від'їджаємо.

– Ти обираєш її?

Чотири дні на відмінно мені вдавалося дотримуватися невимовлених вголос правил, й тому зараз шипляче ревнощами запитання здається ще більш недолугим та злим. Та я не хочу знову в місто, не хочу до нав'язаної батьком праці, до ставшими  далекими минулих забаганок та ставшими чужими друзів – мені до пекельних чортенят подобається з нею.

А вона сідає.

— Ми познайомилися з Мірою на заняттях групи підтримки людей з розсіяним склерозом, – пояснює як завжди просто-легко.

– Групи підтримки? — повторюю я глухо.

Вона дивиться на мене і — ось та мить, коли єдиний раз й назавжди навчився більше не ставити я питання. Й особливо ті, відповіді на які вже знаю сам.

– Пообіцяли одна одній не зближуватися з іншими людьми, щоб нікому не робити боляче, – продовжує моя дівчина без білого плаття. По внутрощах словами шкребе, вирізає. І кожен раз, коли здається, що болючіше не буде – змінює й силу, й розворот. – В неї виходить, а я інколи зриваюся... Нажаль. Мені б хотілося підтримувати її так само, як вона мене... Та, вочевидь, я не найвдаліший вибір для спільного проведення "рештків" життя.