Глава 2

Сім днів я живу ніби під жерлом вулкану. Й це кумедно: можна жити поруч, можна жити на вулкані. Та чи вдавалося комусь раніше існувати прямісінько під ним? Влізти з ногами до його лави?

З врахуванням, що Везувій той ніколи не згасає і не спить.

Безмаль ніколи.

Й це чують всі. Весь готель спостерігає та обговорює, як ці дві сваряться та б'ються: у номері, у ресторані, на пляжі, як бігає часто до них викликана кимось з розлючених постояльців охорона готелю. Лише тоді вони ненадовго затихають, й я бачу у вікно, що спокійно-безтурботно подруги гуляють по тінистих алеях. Одна котить іншу у візку, вони щось обговорюють, сміються, а я… я відчуваю легеньке розчарування та образу, себе начебто відрізаним від них. Але потім вони повертаються у номер, й тонкі стіни знов не чинять слуху істотних перепон. Я чую: вони шепочуть та щебечуть. Я чую: їздить просто над головою цей візок. І наново вони скандалять та шумлять. Й періодично якесь строкате ганчір'я летить з балкону…

Коли мій батько вибирав для мене готель, щоб я трохи підправив здоров'я після чергового загострення остогидлої бронхіальної астми та перед зайняттям посади керівника в найбільшому з філіалів сімейної корпорації, то підшукував саме спокійний… Уявляю, як він лютував на слабкодухо скинуте замість телефонного дзвінка повідомлення. Що я хочу трошки подовжити термін відпочинку… що місцеве повітря позитивно впливає на організм.

Від плану не можна відхилятись – саме батько цій простій істині мене з самого малечку вчив. Від прийнятих рішень не відмовляються – це до наслідків веде... Знав би батько, що я ще тут почну курити.

Що кожен день, за декілька хвилин до того, як сонце розфарбує небо в кров'яно-оранжевий колір, я беру сигарету і сідаю на балконі. Прислухаюся, як дівчина в білому теж виходить босою на свій, як шкребе кисточка о шершаве полотно, як інколи падають зіштовхнуті фарби на підлогу.

Дівчина в білому…

Чомусь я подумки завжди називаю її так. Хоча вона й не дівчина, й колір одягу у неї завжди різний, але завжди, завжди! – глибоке декольте, коли зрідка, згадуючи на моє щастя та на мою ж біду про мене, вона перехиляється через поручні, посміхається та вимовляє «здоровенькі були». Але частіше дівчина в білому про мене легко забуває у своєму казковому світі жовтого неба та червоної трави.

На восьмий день вона приходить сама. Стукає в двері вимогливо та нетерпляче, тягне в мій номер купу барахла. І це полотно на підставці. І свій високий стул.

– Я хотіла саме цей номер, – роздратовано пояснює, прямуючи в сторону балкону. – Та на рецепції відмовили, бо його забронював вже пан. – Вона розставляє підставку, дивиться на небо і задоволено видихає, а її затуманений погляд вже бачить червоною траву. – Чудовий краєвид, значно краще, ніж з номеру вище.

Вона сідає, піднімає поділ плаття й упирається колінами в пластикову панель балкону. Гарячу – я вже перевіряв. І я перестаю існувати, я зникаю... я на мізерні часточки розлітаюсь у повітрі казки жовтого неба та червоної трави.

Я знов стою за її спиною, не дихаючи й не рухаючись,  завмерши, спостерігаю, як дивовижно і гарно працюють мускули на її лопатках, як зрідка нервово запускає вона пальці у копну чорного волосся, а з-під кисті неквапливо оживає чарівний світ.

Наш дивний світ один на двох. Мені цікаво, яким він стане врешті решт.

І тільки коли смикання волосся стає вже нестерпним, обережно до купи його збираю, торкаючись кінчиками пальців до лопаток та хребців на її шиї.

Вона не дратується, не відштовхує, тільки розсіяно бормоче:

– Не заважай, почекай пару хвилин.

І я чекаю, бо я знаю навіть ту секунду, коли небо змінить свій яскраво-жовтий колір. Коли підніметься вона зі стільця, стягне білу сукню через голову просто й попрямує з усмішкою до мене.