Глава 1

Як тільки за відвідувачами зачиняються двері, я криво посміхаюся й підходжу ближче до вікна.

Сонце!

Липневе сонце хоробро прошиває наскрізь променями туге, зелене листя. Вдаряє у віконне скло та розсипається  якоїсь миті вщент мільярдами дрібненьких іскор. Неприємно-тепло засліпляє.

Я примружуюсь й розчахую поривчасто віконні стулки. Зухвалого прибульця запускаю, хай йому, всередину. Разом з ним в приміщення непрохано вривається добра порція підігрітого вже щедро ранком свіжого повітря.

Запахи, запахи, свіжість, далекі голоси…

О-гид-но!

Я жадібно заковтую повітря та закашлююсь – ніби густий, тягучий мед по горлу. Та й якихось три хвилини тому збирався закурити. Чесно-добросовісно вдарити по легеням дозою солодко-гіркуватого нікотину, диму… Смолами, оксидами, фенолами, нафтолами, терпким, уїдливим у роті осадом. За відхилення від плану закономірно-завжди доводиться розплачуватися – хоч більш, хоч менш. Залізобетонне правило – незмінне, перевірене та непохитне.

Все ж таки закурюю, затягуюсь, тримаюся дурного подуму. Не розвертаюся й не реагую на тихенький рух дверей. Трохи прикриваю одну зі стулок, зрізаючи зловтішно шлях грайливому цьому променю. Дивлюсь прискіпливо на розчавлену сонячну пляму поруч з бридкою вибоїною на асфальті… Єдиною, до речі, у полі мого зору.

Чому чудове так завжди тягнеться до потворного?

– Чому гарне завжди крутиться навколо потворного? – запитую у Михайлика, бо навіть не розвертаючи голови, розумію, що то Михайло відчиняє за моєю спиною двері, крадеться тихо, сідає на стілець й уважно придивляється. Оцінює.

– А дідько його зна, – навіть не повертаючи голови, знаю, що друг на хвильку замислюється, хмуриться, знизує плечима й відтряхує від себе якусь невчасно залетілу думку. – Можна вітати? Куди підемо святкувати?.. У-у-у, – стухає при моєму розвороті. – Зовсім ти не схожий на людину, яка декілька хвилин тому уклала угоду на декілька мільйонів…

– Очікував, що буду стрибати на радощах… сонячним зайчиком? – Знов скоріше скалюся, щетинюся, чим відкрито усміхаюся, як то більш відповідало би даній обстановці. Та, напевно, мій талант дивитися на світ відкритими очима за непотребою залишився так і недорозвинутий. Похований давно під тяжкістю прожитих років. – Я не сумнівався в результаті: ми добре попрацювали, отримали заслужену винагороду. Це закон життя. – Я підкреслено розводжу у боки руками.

– Півгодини тому так не здавалося! – Ось Михайлик вміє усміхатися. І виходить в нього класно: навіть коли мій в єдиному флаконі друг та зам глузує, робить це настільки щиро й якось по-дитячому, що навіть я сердитися не можу.

Не вмію так. Ніколи не виходило.

– Ти півроку бився як риба мордою об лід, щоб змусити старого пройдисвіта довірити нам свої грошенята, – продовжує Михайлик. – І до останньої хвилини не знав, чи це врешті решт вдалося.

– Хіба у риби морда? – Мені дійсно цікаво, як рідко що буває, але, побачивши на фізіономії Михайла наліт глибоких роздумів, зіскакую із теми: – Напевно, відчуваю зараз те, що майже будь-хто при досягненні багатостраждальної мети: легке розчарування та тимчасове розбалансування оріентирів.

– У відпустку тобі треба, – виписує рецепт Михайло. – І нічого тут фиркати… Коли ти останній раз був у відпустці – ніколи?

– Не люблю без користі проводити час, – знов закурюю. – Наприклад, за пустими балачками.

– А це не пусті балачки, – вже вчеплюється Михайло. – Це – дружня порада й рекомендація підлеглої ланки… А всі мудрі керівники прислухаються до думок підлеглих, і всі добрі друзі…

– Не люблю без користі проводити час, – повторюю я вперто. – Й спеку не люблю. Платити за те, що ненавидиш? Ну така собі забава.

– На планеті є і прохолодні місця, – не відступає Михайло. – Й ти любиш спорт. А холодні місця його передбачають. – Він багатозначно піднімає палець.

– Не люблю прикладати зайві зусилля там, де можна обійтись малою кров'ю та… потом. Для спорту існує спортзал. Необов'язково пертися для цього на холодну гору.

– Тому й кажу, що теплі місця краще: сонечко, пісок, запахи…

...Сонце! Пече так, що навіть зараз відчуваю на щоках його сліди. Що накладаються на ссушену морською сіллю шкіру, сверблять, тягнуть, але не викликають цим роздратування. Тільки чуднý розслабленість та небажання рухатись.

В її волоссі пісок й вона пахне сіллю. Це перше, що відчуваю, коли заходить у кімнату, а я розгублено дивлюся, не розуміючи розніженним на сонці мозком, якого лішого робить у моєму номері?

Ця діваха…

Але то хвиля: потім я цілком поглинений великими очима: чорними, дикими. Що дивляться розфокусовано, відразу на все й ні на що конкретно. Міготіє думка: чи не п'яна вона? Бо не дивляться люди так… Ніби й тут, і чортзна де.

Бормоче теж щось сплутане.

І тільки потім я помічаю кров: великими квітучими плямами вона буяє на білосніжному платті. Зачаровує. Збирається на кінчиках тоненьких пальців… Надто гарних. Я розумію то відразу: найгарніше в ній – тонкі кисті точених рук.

Я не встигаю роздивитись: різко підібравшись, вона стягує поділ плаття у недбалий вузол, стискає міцно в одній долоні, а розгублений погляд її якоїсь миті стає осознаним. Прискіпливо чіпляється за крапку між косяком дверей та стелею. Й мені вдається перехопити ненадовго його… Навіть інтуїтивно відслідкувати напрямок. Але дівчина в білому стрімко розвертається навколо й також стрімко віддаляється всередину кімнати. Трішки незграбно, з невеликою толікою розбалансування.

Я невідступно йду за нею.

Бачу, як виходить на балкон, сідає, широко розвевши ноги, й гострі коліна її упираються в захисну пластмасову раму… Напевно, завдяки пекучому сонцю доволі гарячу, але дівчину це не обходить ніяк: швидкими, рваними рухами вона щось виводить на полотні.

Чорт! Ця навіжена ще малює! Кистю, пальцями, ліктями, кінчиком пояса від плаття, розтирає, робить мазки. Затискає ще дві кисті у роті, витирає долоні о живіт та поділ.