Розділ п’ятнадцятий. Ім’я, яке повернуло світ

Плач Володаря Забуття був страшнішим за будь-який бойовий крик. Бо плакало не чудовисько. Плакала людина.

Двісті років тому вона дозволила болю стати сильнішим за любов. І відтоді щодня забувала ще одну частинку себе. Навколо нього вже не здіймався чорний туман. Він осідав. Повільно. Наче важкий попіл після великої пожежі. Та битва не припинилася. Навпаки. Саме тепер Забуття кинуло в бій останні сили.

Зі східних боліт піднявся такий рев, що навіть старий дуб біля млина затріщав. Земля здригнулася. З багна почали виринати ті, кого ще ніхто не бачив. Вони були значно вищими за Очеретників. Їхні тіла складалися не з очерету. І не з багна. Вони були зліплені з уламків людських домівок. Старі ворота. Поламані колиски. Напівзгнилі ікони. Розбиті жорна. Потріскані хрести. Здавалося, ніби саме Забуття зібрало докупи все, що люди колись покинули.

Перший Хранитель зблід.

— Порожники...

Ярема швидко озирнувся.

— Хто?

— Найстрашні породження Забуття. Вони народжуються не там, де люди помирають. А там... де перестають любити власний дім.

Порожники не мали облич. Лише чорні порожнини. І куди б вони не ступали, трава миттєво ставала сірою. Криниці каламутніли. Яблуні скидали листя. Навіть сонячне світло ніби тьмяніло. Павло міцніше стиснув спис.

— Їх багато...

— Дуже багато, — відповів Грицько.

Він уважно дивився не на ворогів. На вітер. І вперше за багато років тихо сказав:

— Вітер наляканий...

Микита вже був поруч. Він не дивився на чудовиськ. Лише спокійно встромив молот у землю. Потім відкрив переносне горно. Вугілля вже майже згасло.

Коваль мовчки дістав невеличкий шкіряний мішечок. У ньому лежали звичайнісінькі тріски.

Ярема здивувався.

— Це...

Антипко усміхнувся.

— Старий млин. Микита ще вранці, коли міняв прогнилі балки, відклав кілька шматочків найстарішого дуба.  Бо хороший коваль ніколи нічого не викидає.

Микита обережно поклав деревину у вогонь. Полум'я спалахнуло. Не червоним. Золотаво-бурштиновим. Таким самим, як світло Жорен. Він поклав у нього молот. Заплющив очі. Мовчазний коваль молився. Без слів. Просто торкаючись чолом руків'я. Коли він підняв молот...той світився. Наче всередині нього билося маленьке сонце.

Тарас теж піднявся. Він повільно пройшов між вуликами. Доторкався до кожного. До старого. До нового. До найменшого. Наче прощався.

— Донечки...- прошепотів він.— Сьогодні доведеться летіти туди, звідки не всі повернуться...

Бджоли відповіли рівним гулом. Пасічник усміхнувся крізь сльози.

— Знав...що ви зрозумієте.

Він відкрив усі вулики. До останнього. І над Яром здійнялася найбільша золота хмара, яку будь-коли бачили люди. Не рій. Живе сонце.

Олеся тим часом не відходила від Жорен. Марко стояв поруч. Хлопчик мовчав. Потім несміливо взяв її за руку.

— Мені страшно...

Берегиня усміхнулася.

— Мені теж.

— То чому не тікаєш?

Олеся погладила його по голові.

— Бо хоробрість — це не коли не страшно. А коли є хтось, кого любиш більше за власний страх.

Марко замислився. І міцніше стиснув її долоню.

На пагорбі Грицько раптом став навколішки. Він поклав долоню на землю. Заплющив очі. Вітер бігав навколо нього. Шепотів. Кликав. Показував.

Мисливець повільно підвівся.

— Ідуть...

Усі озирнулися. Із заходу. Із півночі. Із південних лісів. До Яру поспішали звірі. Спочатку кілька вовків. За ними олені. Дикі кабани. Лисиці. Сотні птахів. Навіть старезний ведмідь, якого в окрузі не бачили десятки років.

Павло отетерів.

— Вони... на нас нападуть?

Грицько похитав головою.

— Ні. Вони прийшли... бо це теж їхній дім.

Антипко дивився на все це, і його очі світилися таким самим бурштином, як у Жорен. Він більше не був схожий на пустотливого хлопчика або на дивне створіння з ріжками та хвостом. Навколо нього легенько коливалися трави, хоча вітру вже майже не було. Кожен дух природи схилив голову. Лісовик. Водяний. Дух Вітру. Дух Пам'яті. Дух Легенд. Навіть Перший Хранитель.

Ярема зрозумів. Вони вклонялися не дитині. Вони вклонялися тому, ким Антипко був насправді. Одному з найдавніших Хранителів цього світу.

Антипко зробив лише один крок назустріч братові.

— Пам'ятаєш...нашу яблуню?

Володар не відповів.

— Ту саму...що росла над струмком. Ти завжди залазив найвище. А я не міг. І ти спеціально скидав мені найбільші яблука.

Темрява навколо Володаря здригнулася.

— Не треба...

— Пам'ятаєш...як мама сварила нас за мокрі чоботи? Як батько вчив нас лагодити греблю? Як ми вперше запускали колесо цього млина?