Розділ чотирнадцятий.  Жорна, що мелють Забуття

Час іноді вміє обманювати. Для когось битва тривала вже кілька годин. Для когось — лише одну мить. А для старого млина, який пережив сотні людських поколінь, ця хвилина була такою ж короткою, як падіння осіннього листка. Над Чорним Яром стояв гуркіт. Гриміла сталь. Ревли Очеретники. Шелестіли Безіменники. Кричали люди. Гули Жорна. Та в самому центрі всього цього шуму раптом народилася дивна тиша.

Ярема стояв із шаблею в руці. За кілька кроків від нього — Володар Забуття. Між ними не було ні війська. Ні прірви. Лише стара земля, яку вони обоє колись називали домом.

Навколо все ще тривала битва. Микита, мов гранітна скеля, стояв на вузькому проході до греблі. Кожен удар його молота відгукувався у грудях людей. Він не відступив ані на крок.

Поряд із ним уже лежали уламки чорного очерету, обпалене коріння й сірий попіл — усе, що залишалося від тих, кого торкався його ковальський молот. Та вороги не закінчувалися. Вони лізли хвиля за хвилею. Мов весняна повінь.

— Ліворуч!

Павло навіть не помітив, що кричить. Двоє селян не встигали закрити пролом. Микита озирнувся. Не став бігти. Він просто вдарив молотом у землю. Глухий удар розлетівся подвір'ям. Суха глина тріснула. З тріщини вирвався стовп гарячого повітря. Кілька Безіменників похитнулися. Цього вистачило. Селяни зімкнули ряди.

— Держимо!

— Не пускати!

— За Яр!

— За дітей!

Палажка командувала так, ніби все життя тільки те й робила, що керувала битвами.

— Василю! Не стій стовпом! Подавай списи!

— Марисю! Поранених до воза!

— Петре! Не геройствуй! Спочатку перев'яжи руку, а тоді вже рятуй світ!

Антипко, пробігаючи повз, тільки пирхнув.

— От чесно… якби Забуття знало, що тут Палажка командує, воно б і не приходило.

— Я все чую! — гримнула вона.

— От бачиш? — зітхнув дух. — І це теж страшна магія.

Навіть посеред бою кілька людей розсміялися. І саме в ту мить один із Безіменників завмер. Наче цей сміх обпік його сильніше за вогонь.

Біля пасіки Тарас повільно підняв руки. Бджоли вже не кружляли окремими роями. Вони стали живою золотою хмарою. Сонце відбивалося на їхніх крильцях. І здавалося, що над Яром зависла ще одна зоря.

— Донечки…тихо мовив пасічник.— Пора.

Хмара рушила. Без жодного наказу. Без жодного крику. Вона накрила Очеретників. І сталося диво. Ті почали втрачати свою подобу. Мох обсипався. Твань стікала додолу. Залишалися лише сухі стебла очерету, які вітер розносив по полю. Ярема краєм ока побачив це.

— Як?..

Перший Хранитель усміхнувся.

— Мед не має терміну давності. І пам'ять теж. Бджоли пам'ятають усі квіти, до яких літали. Тому Забуття їх ненавидить.

Грицько не стріляв. Він слухав. Заплющив очі. Вітер бігав між деревами, торкався людських облич, плутався у волоссі дітей, ковзав по стріхах. І щось говорив. Мисливець кивнув. Натягнув тятиву.

— Зараз…

Стріла полетіла не вперед. Вона різко звернула праворуч. Потім угору. Потім знову вниз. І влучила в чорну постать, яку не бачив більше ніхто. За мить там спалахнуло зелене світло. З туману висипалася жменька сухого болотяного листя.

— Очеретний поводир, — тихо сказав Грицько.— Без нього вони загубляться.

У цей час Олеся стояла біля Жорен. Її долоні лежали на теплому камені. Очі були заплющені. Здавалося, вона не бачить битви. Та вона бачила більше за всіх.

Вона відчувала, як кожен удар по Межі відгукується болем у самому серці землі. Кожен прорив. Кожну людську сльозу.

Кожну краплину крові. І тихо шепотіла:

— Тримайся… ще трохи… ще зовсім трохи… Жорна відповідали глухим, рівним гулом. Наче велетенське серце.

А тим часом...на поклик Хранителя продовжували приходити люди. Їх ніхто не рахував. І ніхто не кликав поіменно. Вони просто приходили. Із далеких хуторів. Із гірських пасік. Із лісових зимівників. Із монастирів. Із козацьких могил, де старі доглядачі вже десятки років жили самотою. Прийшли гончарі. Каменярі. Стельмахи. Мельники. Ткачі. Бондарі. Знахарки. Чумаки. Кобзарі.

І кожен ніс із собою не зброю. А своє ремесло. Один старий тесля приніс зв'язку дерев'яних клинів.

— Це навіщо? — здивувався Павло.

— Побачиш.

Коли Безіменники навалилися на стару греблю, саме ці клини втримали її від руйнування.

Гончарі розставили вздовж оборони великі глечики з джерельною водою. Коли Очеретники торкалися цієї води, їхні руки починали розсипатися на мул.

Ткачихи швидко плели довгі полотняні стрічки. Олеся благословляла їх, і вони ставали оберегами для поранених.

Кобзарі стали поруч із людьми. І заспівали. Не бойову пісню. А давню думу про тих, хто завжди повертався додому. І чим голосніше звучала пісня, тим більше Безіменників зупинялося, ніби вони намагалися пригадати щось давно втрачене.