Розділ тринадцятий. Коли кличе сама земля

Ніхто вже не ліг спати. Ніч тільки густішала. Але втоми не було. Було дивне відчуття, ніби весь світ затамував подих. Навіть старий млин більше не рипів. Стояв мовчки. Слухав.

Перший Хранитель піднявся з-під дуба. У руках він тримав невеликий дерев'яний ріг. Звичайний. Потемнілий від часу. Без срібла. Без різьби.

Ярема здивовано глянув на нього.

— Це і є зброя Першого Хранителя?

Старий засміявся.

— Ні.

— Тоді що?

— Пам'ять.

Він підніс ріг до вуст. Не поспішав. Спершу торкнувся ним кори дуба. Потім жорен. Потім землі. І лише після цього глибоко вдихнув.

Звук народився тихо. Майже непомітно. Не грім. Не сурма. Швидше...далекий голос вітру. Та він не стихав. Він котився долинами. Плив над річками. Пробігав лісами. Злітав над курганами. Проходив крізь старі козацькі цвинтарі. Торкався придорожніх хрестів. І йшов далі.

У далекому селі стара бабуся, що саме пряла кужіль, раптом зупинилася.

— Чуєш?

Дід підвів голову.

— Що?

— Кличуть...

— Хто?

Вона тихо усміхнулася.

— Наші.

Молодий пастух, що дрімав біля отари, несподівано прокинувся. Йому здалося, ніби хтось лагідно поклав руку на плече. Він озирнувся. Нікого. Лише вітер хитав ковилу. Та чомусь захотілося йти. Сам не знав куди.

На хуторі старий бандурист перестав перебирати струни. Поклав долоню на інструмент. Заплющив очі.

— Діждався...- прошепотів він.

Потім неквапливо підвівся. Взяв бандуру. І рушив дорогою.

У монастирі, серед товстих кам'яних стін, старий чернець саме переписував літопис. Раптом перо завмерло. Чорнило впало на сторінку. Він уважно подивився на пляму. Вона дивним чином нагадувала старий млин.

Чернець усміхнувся.

— Значить...час настав.

Він обережно закрив книгу. Загасив свічку. І теж вирушив у дорогу.

Ярема здивовано дивився на Першого Хранителя.

— Що це було?

— Поклик.

— Хто його почує?

— Не всі.

— А хто?

Старий уважно подивився йому в очі.

— Ті, хто ще пам'ятає.

Павло насупився.

— Але ж вони не воїни.

— Саме тому й прийдуть.

Хлопець нічого не зрозумів. Перший Хранитель продовжив:

— Світ рятують не лише ті, хто тримає шаблю. Його рятують ті, хто сіє хліб. Хто кує плуг. Хто навчає дітей. Хто співає колискову. Хто пам'ятає молитву. Хто може назвати свого прадіда. Саме вони тримають Межу.Шабля лише допомагає.

Тарас повільно підвівся.

— То ми...скликаємо військо?

— Ні.

— А кого?

Перший Хранитель усміхнувся.

— Народ.

Саме цієї миті далеко на стежці почувся кінський тупіт. Усі обернулися. До млина швидко наближався вершник. Кінь був укритий піною.

Сам вершник ледве тримався в сідлі. Побачивши людей, він майже впав на землю.

— Допоможіть...

Ярема підхопив його.

— Що сталося?

Чоловік важко дихав.

— Болота...рушили...Не Безіменники...Щось гірше...Села...зникають...

Павло здригнувся.

— Як це — зникають?

— Ми були...було сорок дворів...Обернулися...а за нами...нічого...Ні хат...ні садків...ні людей...Наче...ніколи й не було...

На подвір'ї запанувала така тиша, що навіть нічні цвіркуни замовкли.

Олеся повільно опустилася на лаву.

— Вони вже не просто вбивають...

Вони стирають...

Перший Хранитель важко кивнув.

— Саме цього я боявся. Ворог більше не нищить людей. Він нищить саму можливість згадати, що вони колись жили.

Антипко раптом підвів голову.

Його очі світилися зеленим світлом.

— Уже йдуть...

— Хто? — тихо спитав Ярема.

Малий усміхнувся. І цього разу в його усмішці було не пустощі, а надія.

— Наші.

За пагорбом почувся спів. Спочатку тихий. Ледь чутний. Потім до нього приєднався другий голос. Третій. Десятий. З темряви почали виходити люди. Не військо. Не дружина. Звичайні люди. Сиві діди. Молоді хлопці. Жінки з вузликами за плечима. Матері з дітьми. Пасічники. Гончарі. Ковалі. Ткачі. Мандрівні музики. Кожен приніс щось своє. Хтось — хліб. Хтось — насіння. Хтось — стару ікону. Хтось — жменю землі зі свого подвір'я. Хтось — кобзу. Хтось — маленький глечик із водою.