Розділ дванадцятий. Вечеря перед останньою ніччю

Над Чорним Яром поволі згасав день.

Сонце, ніби знаючи, що попереду буде важка ніч, не поспішало ховатися за лісом. Його останнє світло ковзало по старому млину, по свіжих дубових латах на даху, по пасіці, що тихо гуділа, по городові, який ще вчора був звичайним городом, а сьогодні здавався маленьким клаптиком миру серед великої тривоги.

На подвір'ї пахло кропом, свіжоспеченим хлібом і медом.

Олеся поралася біля печі. Казанок тихо булькотів. Вона помішувала юшку довгою дерев'яною ложкою і час від часу відкладала її, щоб підкинути дров.

— Антипку!

— Що вже?

— Хліб наріж.

— Я його завжди криво ріжу.

— То й добре.

— Чому?

— Бо рівно нарізаний хліб швидше закінчується.

Антипко насупився.

— Це якась дуже жіноча мудрість.

— Ні. Це досвід.

Ярема, який саме лагодив лаву, засміявся.

— Запам'ятаю.

— Запам'ятовуй. Після війни стане в пригоді.

Усі на мить замовкли. Слова були простими. Та кожен почув у них інше. Після війни... Наче це вже не мрія. А обіцянка.

Микита сидів біля точильного каменя. Він не поспішав. Повільно проводив лезом сокири. Метал тихо співав. Павло присів поруч. Довго мовчав. Потім несміливо спитав:

— А ти...завжди мовчав?

Коваль похитав головою. Пальцем провів по горлу. Потім показав долонею вгору. І розвів руками.

Павло замислився.

— Голос... забрала війна?

Микита кивнув.

Антипко, який саме проходив повз із кошиком яблук, тихо додав:

— Не зовсім. Він сам віддав його.

Ярема підвів голову.

— Сам?

Антипко сів просто на траву.

— Було це давно. Тоді ще жив його молодший брат. Поранений лежав. Лікар сказав: або брат житиме, або Микита ще колись заговорить. Коваль навіть не думав. Віддав голос. І відтоді говорить руками.

На подвір'ї запала така тиша, що було чути, як за пасікою впало перестигле яблуко.

Павло повільно подивився на Микиту.

— То... ти ніколи більше не почув власного голосу?

Коваль лише всміхнувся. І легенько постукав себе по грудях.

Антипко переклав:

— Каже... головне, щоб його чув брат.

Біля пасіки Тарас саме виймав із вулика рамку. Марко стояв поруч. Дуже серйозний.

— Не боїшся?

— Боюся.

— А чого ж не тікаєш?

Хлопчик замислився.

— Бо їм страшніше.

Тарас усміхнувся.

— Кому?

— Бджолам. Якщо я втечу... вони подумають, що світ небезпечний.

Пасічник аж засміявся.

— Ну й мудрість у тебе...

Марко знизав плечима.

— Це не моя. Це мені одна бджола сказала.

Тарас нічого не відповів. Лише лагідно погладив хлопчика по голові.

Грицько сидів на краю пагорба. Як завжди. Ніби нічого не робив.

Ярема підсів поруч.

— Чуєш щось?

— Так.

— Що?

— Тишу.

Ярема здивувався.

— Хіба це погано?

Грицько повільно похитав головою.

— Дуже.

— Чому?

— Бо перед бурею навіть коники мовчать.

Вони обоє довго дивилися на ліс. Нарешті Ярема тихо спитав:

— Ти боїшся?

Грицько не відповів одразу.

— Я боюся лише одного.

— Чого?

— Що після нас нікому буде слухати вітер.

Коли зовсім стемніло, всі сіли вечеряти. Як завжди. На старому подвір'ї. Під яблунею. Олеся поставила на стіл горщик із юшкою. Мед. Паляницю. Огірки. Глечик молока. Нічого особливого. Проста селянська вечеря. Та цього вечора вона здавалася багатшою за царський бенкет. Бо за столом сиділи свої.

Перший Хранитель теж вийшов із-під дуба. Довго дивився на стіл. На людей. На духів.Потім тихо сказав:

— Знаєте...за чим я найбільше сумував усі ці століття?

Ніхто не відповів. Він усміхнувся.

— Не за шаблею. Не за силою. Не за славою. За вечерею. За такою...де ніхто не поспішає.