Розділ одинадцятий.  Після бою земля теж  потребує тиші

Ніч ще не закінчилася. Та подвір'я старого млина вже не гриміло шаблями. Лише догорали смолоскипи. Та десь у темряві ще потріскували обвуглені стебла очерету. Здавалося, сама земля поволі видихала після важкого двобою.

Ярема встромив шаблю в землю. Не як переможець. Як людина, якій нарешті стало можна опустити руки.

Він довго дивився туди, де ще годину тому стояли Безіменники. Тепер там залишилися тільки чорні калюжі. Та й вони поволі всотувалися в землю.

Наче Чорний Яр не хотів залишати в себе жодного сліду Забуття.

— Думаєш, скінчилося? — тихо спитав Грицько.

Ярема похитав головою.

— Ні.

— І я так думаю.

Мисливець присів навпочіпки. Провів пальцями по землі.

Потер між ними чорний попіл.

Понюхав.

— Уже не болото.

— А що?

— Розвідка.

Ярема підвів очі.

— Вони прийшли не перемагати. Вони прийшли подивитися.

Грицько мовчки кивнув.

— І тепер знають, що ми прокинулися.

Біля криниці Микита вже набирав воду. Так само спокійно, як робив це щодня. Наче годину тому не трощив потвор своїм молотом. Він обережно поливав землю там, де впала перша крапля чорної твані.

Вода шипіла. І земля поступово світлішала. Павло підійшов ближче.

— Це допомагає?

Коваль кивнув. Потім простягнув хлопцеві друге відро. Павло мовчки взяв його.

Вони працювали поруч. Без жодного слова. Та між ними вже не було незручної мовчанки. Микита всміхнувся куточком вуст. Павло несподівано усміхнувся у відповідь.

— Знаєш... я, здається, починаю розуміти, що ти кажеш.

Коваль тихо пирхнув. І вперше за весь день беззвучно розсміявся.

Олеся вже поралась біля печі.

— Антипку!

— Що?

— Дров принеси.

— Я ж герой!

— Герої теж мерзнуть.

— Це несправедливо.

— Саме тому й іди.

— Добре... Але я протестую.

— Протест приймається. Дрова — теж.

Ярема, почувши це, засміявся.

— У вас після кожної світової біди так?

Олеся навіть не озирнулася.

— А як інакше?

Якщо після битви не поставити борщ, значить, перемогли не ми.

— Це правило Берегинь?

— Ні. Українських господинь.

Антипко з-під навісу буркнув:

— І сперечатися з ним ще нікому не вдалося. Навіть Духові Легенд.

Тарас сидів біля пасіки. Бджоли поверталися до вуликів. Повільно. Втомлено. Він уважно дивився на кожну.

Коли одна з них сіла йому на долоню, він лагідно промовив:

— Молодці, дівчатка. Дякую.

Ярема присів поруч.

— Ти з ними завжди так розмовляєш?

— Авжеж.

— І вони розуміють?

— Люди не завжди. А бджоли — завжди.

Вони обоє засміялися. Та усмішка швидко згасла. Тарас обережно показав долоню. На крильцях бджоли темнів попелястий наліт.

— Знову?

— Уже глибше. Пилок приходить не лише зі сходу. Він з'явився і в наших лісових квітах.

Ярема насупився.

— Виходить...темрява вже пустила коріння?

— Так.І це найстрашніше.

Буркун тихо загарчав. Не голосно. Попереджувально. Грицько миттєво обернувся.

— Не люди.

— Що?

— Птахи.

Усі підняли голови.

Над Яром кружляли ворони.  Десятки. Ні. Сотні. Вони не каркали. Лише мовчки описували широкі кола. Антипко раптом зблід.

— Ні...

Олеся повільно вийшла на ґанок.

— Що сталося?

Малий дивився в небо так, ніби бачив щось недоступне іншим.

— Це не ворони.

Ярема звузив очі.

— А хто?

— Це...Пам'ять.

Усі мовчали.

Антипко ковтнув.

— Ліс кличе всіх, хто ще пам'ятає старі клятви.

Дух Легенд повільно схилив голову.

— Я думав, уже ніхто не відповість...

І ніби почувши ці слова, вітер раптом змінився. Він прийшов не зі сходу. Не з болота. А з усіх боків одразу. Яблуні зашуміли. Дуб біля млина глибоко застогнав. Річка забриніла, мов натягнута струна. Навіть жорна всередині млина самі зробили пів оберта.