Розділ десятий. Коли ніч уперше постукала у  ворота

Вечір опустився на Чорний Яр надто швидко. Небо ще зберігало смугу золотого світла на заході. Та зі сходу вже повз густий сизий туман. Не той, що народжується над річкою. Інший. Мертвий. Він не стелився по землі. Він ніби повільно підповзав до неї.

Грицько першим звів голову. Потім коротко свиснув. Буркун миттєво вискочив на пагорб. Шерсть на загривку стала дибки. Пес не гавкав. Лише дивився у темряву.

— Ідуть, — тихо сказав мисливець.

На подвір'ї одразу запанувала ділова тиша. Ніхто не заметушився. Бо кожен уже знав свою справу.

— Марку! - Олеся вже стояла біля дверей млина.— До мене.

Хлопчик хотів було заперечити.

— Але я...

— До мене.

У голосі берегині не було страху. Лише така твердість, що навіть Ярема не став би сперечатися. Марко швидко підбіг. Олеся поклала руку йому на плече.

— Слухай уважно. Що б ти не почув… не виходь. Що б не сталося…не озивайся. Жорна повинні жити. Ти зрозумів?

Хлопчик ковтнув клубок у горлі.

— Зрозумів.

Олеся відчинила важкі двері. Усередині вже світилися старі камені. Вона провела Марка до жорен.  Біля каменя лежав вузлик із хлібом, глечик води й тепла вовняна свита.

Наче вона готувалася до цього дня багато років.

— Якщо стане страшно… торкайся жорен. Вони пам'ятають. І не залишають своїх.

Марко кивнув. Берегиня поцілувала його в чоло. Потім зачинила двері.

І сперлася спиною об старий дубовий засув. Тепер між темрявою й жорнами стояла лише вона.

— Яремо!

Грицько вже повертався з пагорба.

— Скільки?

— Багато.

— Наскільки?

— Більше тридцяти.

Антипко похитав головою.

— Тридцять сім.

Усі здивовано подивилися на малого.

— Звідки знаєш?

Він сумно всміхнувся.

— Земля рахує краще за людей.

Ярема витяг шаблю. Сталь тихо заспівала. Поруч стали Данило, Карпо й Остап.

Слідом мовчки підійшов Микита. У руках коваля був не меч. Його старий ковальський молот. Величезний.

Такий, що будь-хто інший ледве втримав би його двома руками. Микита ж тримав його легко.  Наче звичайний молоток.

Ярема усміхнувся.

— Ну що, брате…попрацюємо?

Коваль усміхнувся у відповідь. Коротко кивнув.

Тарас не став поруч із воїнами. Він повільно підійшов до пасіки. Відчинив перший вулик. Потім другий. Третій.

Данило здивовано озирнувся.

— Що він робить?

Антипко тихо відповів:

— Кличе своє військо.

Тарас поставив долоню на дах найбільшого вулика. Заплющив очі. І заговорив так тихо, що слів майже не було чути. Не замовляння. Швидше...стара розмова. Наче він вітався з давніми друзями.

За мить у повітрі почулося знайоме гудіння. Спочатку тихе. Потім дедалі голосніше. І ось уже над пасікою здійнялася золота хмара. Сотні. Тисячі бджіл. Вони не кружляли безладно. Вони шикувалися. Кола. Спіралі. Живі щити.

Ярема заворожено дивився.

— Ніколи такого не бачив...

Антипко тихо відповів:

— Бо це не просто бджоли. Це пам'ять усіх літ, які ця земля пережила.

Поряд  з ними став Павло. Він і сам не зрозумів, як опинився в першому ряду. Ще вранці він допомагав лагодити тин, носив дошки, жартував з Антипком. А тепер стояв поруч із Яремою, стискаючи спис так міцно, що побіліли пальці. Вітер ніс із болота важкий запах твані. Попереду клубочився чорний туман. І саме з нього повільно виходили Безіменники.

Вони не бігли. Не кричали. Вони просто йшли. Так, ніби були впевнені, що рано чи пізно дістануться своєї здобичі.

Ярема мовчки став ліворуч від Павла. Праворуч зайняв місце Данило. Трохи позаду — Карпо. Микита, як завжди, нічого не сказав.

Лише поклав важкий молот на плече.

Павло ковтнув.

— Яремо…

— Що?

— Мені страшно.

Характерник навіть не обернувся.

— Мені теж.

Павло здивовано глянув на нього.

— Справді?

— Якби не боявся — давно лежав би десь у степу. Страх не ганьба. Ганьба — коли через нього кидаєш своїх.

Павло мовчки кивнув. І раптом відчув, що руки вже не так тремтять.

Перший Безіменник кинувся вперед без жодного звуку. Ярема зустрів його ударом шаблі.

Сталь зі свистом розсікла темний силует. Та замість крові бризнув густий сірий туман. Істота хитнулася. Але не впала.