Розділ дев’ятий. Пам'ять теж потребує захисників

Марко прокинувся вже надвечір.  Не різко. Наче виринав із дуже глибокої річки.

Олеся саме сиділа біля печі й перебирала сушені трави. Побачивши, що хлопчик розплющив очі, вона відклала роботу.

— Як почуваєшся?

Хлопчик довго мовчав.Потім тихо запитав:

— Це... наш дім?

Олеся сумно усміхнулася.

— Ні.

— А де моя мама?

Запала тиша. Берегиня не поспішала відповідати.

— Ми шукаємо її.

Марко кивнув. Наче повірив. Але в його очах не було впевненості. Лише втома.

Ярема сидів біля дверей і точив ніж. Не тому, що лезо потребувало роботи.

Просто руки мають чимось займатися, коли серце не знаходить собі місця.

— Марку.

Хлопчик повернув голову.

— Ти пам'ятаєш своє село?

Довге мовчання.

— Там...була криниця.

— У кожному селі є криниця.

— Наша...співала.

Ярема переглянувся з Олесею.

— Як це?

Марко заплющив очі.

— Коли тато набирав воду...відро співало...Ні...не відро...ланцюг...Він був...такий...дзень...дзень...дзень...

Голос урвався. Хлопчик схопився руками за голову.

— Далі не пам'ятаю...

До хати зайшов Тарас. У руках тримав невелику мисочку з медом.

— Спробуй.

Марко слухняно взяв ложку. Поклав мед до рота. І раптом... заплакав. Не голосно. Без ридань. Просто сльози самі покотилися по щоках.

— Що сталося? — тихо запитала Олеся.

— Такий... самий...був...у діда...

Більше він нічого не зміг сказати. Та цього було досить. Тарас лише мовчки поставив руку хлопчикові на плече.

— Бачиш?

— Що?

— Мед пам'ятає літо. А людина через смак може знайти стежку до своїх спогадів.

На подвір'ї Микита вже закінчив лагодити дах. Він повільно зліз із драбини. Провів долонею по свіжих дубових дошках. Задоволено кивнув.

Млин ніби випростав плечі. Навіть колесо почало обертатися рівніше. Ярема раптом подумав: "Поки Микита працює, світ ще тримається."

Грицько саме повернувся з узлісся. Буркун ішов поруч. Мисливець присів біля Антипка.

— Прийшли?

Малий дух кивнув.

— Усі?

— Майже.

— Хто не прийде?

Антипко зітхнув.

— Дух Каменю.

— Чому?

— Старий. Образився на людей.

— За що?

— За те, що вони перестали розмовляти з горами.

Грицько лише кивнув.

— Його можна зрозуміти.

Коли сонце торкнулося верхівок дерев, подвір'я почало змінюватися. Спершу прилетіла сорока. Не звичайна. Вона тричі облетіла старий дуб. Карнула. І сіла просто над головою Антипка.

— Посланиця, — тихо сказав він.

Потім із річки випірнула видра. Покрутилася біля берега. Поклала біля ніг Олесі гладенький білий камінець. І знову зникла у воді.

Над пасікою зависла велика бабка із синіми, мов небо, крилами. Тарас усміхнувся.

— І Вода відповіла...

Потім вітер приніс із лісу сухий дубовий листок. Хоча до осені було ще далеко. Листок опустився просто в долоню Микити. Коваль обережно сховав його за пазуху. Наче найдорожчий дарунок.

Ярема здивовано дивився на все це.

— Це...вони?

Антипко всміхнувся.

— Ні.

— А хто?

— Посли. Самі Великі Духи рідко ходять між людьми. Зате весь світ говорить їхніми очима.

Коли смеркло, усі зібралися біля старого дуба. Без наказів. Без домовленостей. Просто кожен відчув, що настав час. Данило стояв поруч із Яремою. Карпо мовчки тримав смолоскип. Остап уже не жартував. Навіть Павло був тут. Та тримався трохи осторонь. Дух Легенд знову виник із тіні млина. Цього разу він був схожий на дуже старого кобзаря. У руках тримав бандуру без струн.

— Чому без струн? — не втримався Остап.

Дух усміхнувся.

— Бо струни — це людська пам'ять. Якщо її не стане...ніяка пісня більше не народиться.

Запала тиша. Потім Дух повільно обвів поглядом усіх присутніх.

— Колись таких місць було дев'ять. Дев'ять Млинів. Дев'ять Меж.Дев'ять Кіл Хранителів. Кожне боронило свою землю. Кожне тримало свою пам'ять. Та люди вирішили, що давні казки більше не потрібні. Вони перестали розповідати їх дітям. Перестали слухати землю. Перестали дякувати воді. І тоді Межі почали слабнути.