Розділ восьмий.  Коли кличуть не голосом, а пам’яттю

Ранок прийшов так, ніби нічого не сталося. Сонце неквапливо піднялося над верхівками сосен. На павутинні заіскрилася роса. Десь у лозах зацвірінькав очеретяний вівсяник. І тільки люди біля млина були іншими.

Мовчазнішими. Навіть Антипко цього ранку прокинувся без звичного галасу. Виліз на тин.

Сів, обхопивши коліна руками.

І дивився на схід.

— Захворів? — тихо спитав Ярема.

— Ні.

— А чого такий тихий?

— Думаю.

— Це небезпечно.

Антипко навіть не посміхнувся.

— Сам знаю.

Олеся саме виймала з печі круглі паляниці. Запах свіжого хліба швидко розбігся подвір'ям.

Карпо глибоко втягнув повітря.

— Отамане...

— Що?

— Якби не знав, що ми в дорозі, подумав би, що повернувся додому.

Данило мовчки кивнув.

— Так і повинно пахнути там, де живуть люди.

Микита вже лагодив старий місток через струмок. Нічого особливого. Одна прогнила дошка. Два нових кілки. Кілька ударів дерев'яного молота.

Та Ярема все одно спіймав себе на думці, що дивиться на нього із захопленням.

Коваль не просто лагодив. Він ніби... зшивав світ. Де проходив Микита, усе ставало міцнішим. Тихішим. Правильним.

Тарас тим часом виніс із комори дві невеликі діжечки.

— Мед?

— Ні.

— А що?

— Торішній віск.

Ярема здивувався.

— Навіщо він зараз?

Пасічник усміхнувся.

— Сьогодні перевіримо Межу.

— Воском?

— Авжеж. Віск пам'ятає шлях бджоли. А бджола ніколи не літає крізь зло добровільно.

Ярема вже хотів розпитати більше. Та Грицько підійшов майже безшумно.

— Ходімо.

— Куди?

— На розвідку.

Ярема навіть усміхнувся.

— Нарешті.

Мисливець лише поправив сагайдак.

— Нарешті.

— Далеко?

— До старої переправи.

— Там болота?

— Ще ні.

— А далі?

— Уже починаються.

Ярема перевірив шаблю. Потім ніж. Потім маленький шкіряний мішечок із землею, яку носив із собою кожен характерник.

Грицько мовчки спостерігав.

— Звичка?

— Навчання.

— Добре навчали.

— Дід умів.

— Це видно.

Коли вони вже збиралися виходити, Остап підскочив із кухлем молока.

— А можна з вами?

— Ні, — одночасно відповіли Грицько й Ярема.

— Чому?

— Бо розвідка — це не прогулянка.

— Я не заважатиму.

— Саме тому й не підеш.

— Логіки не бачу.

Антипко нарешті ожив.

— А вона тут і не живе. Розвідка — це така справа, де найкращий слід — той, якого немає.

— А якщо я обережно?

— Тоді залишиш дуже обережний слід.

Остап лише зітхнув.

— Колись і я стану таким мудрим.

— Не дай Боже, — буркнув Антипко. — Тоді хто нас смішитиме?

Данило підійшов до Яреми.

— Якщо дозволиш...

Ярема озирнувся.

— Слухаю.

— Будь уважний до Павла.

Характерник не показав здивування.

— Чому?

Отаман довго мовчав.

Потім відповів зовсім тихо:

— Бо останнім часом він змінився.

— Як саме?

— Не знаю. Раніше він пам'ятав кожну криницю на дорозі. Кожне дерево. Кожен брід. А тепер...іноді дивиться на знайомі місця так, ніби бачить їх уперше.

Ярема відчув, як усередині щось стислося.

— Давно?

— Місяців із два.

— І ти мовчав?

— Бо думав, що це втома. А тепер... - Данило перевів погляд на старий млин.— Тепер уже ні в чому не впевнений.

За пів години Ярема й Грицько вже йшли лісом. Мисливець ступав так тихо, що навіть сухі гілки не тріщали під ногами. Ярема теж умів ходити безшумно. Але поруч із Грицьком почувався учнем.