Розділ шостий. Млин, який придивлявся до людини

Кажуть, справжній дім починає довіряти людині лише тоді, коли перестає скрипіти на кожному її кроці.

Ярема прокинувся ще до світанку. Не тому, що виспався. Просто старий млин мав дивну звичку прокидатися раніше за людей. Спочатку десь унизу тихенько плюскотіла вода. Потім скрипіло колесо. Далі щось ледь чутно зітхало у товстих дубових балках. Будинок ніби неквапливо розправляв старі кості після ночі. Ярема лежав, дивлячись у темну дерев'яну стелю. Учора він був мандрівником. Позавчора — людиною без дому. А сьогодні…

Він сам усміхнувся власній думці. Йому дуже хотілося вийти надвір і перевірити, чи не протікає дах після нічної роси.

— От же халепа... — пробурмотів він. — Один день пожив, а вже думаю, як господар.

Знизу почувся знайомий голос.

— Не бурчи. Млин образиться.

Ярема навіть не здивувався.

— Антипку?

— А хто ж іще? Домовик сьогодні взяв вихідний.

— Тут є домовик?

— Ні.

— То навіщо сказав?

— Бо ти питаєш цікаві речі.

Ярема спустив ноги з лежанки.

— Ти іноді говориш так, ніби тобі років триста.

— Чотириста сім.

— Що?

— Та жартую.

Антипко з'явився у дверях.

— А може й ні.

Він усміхнувся так невинно, що Ярема вже вкотре не зміг зрозуміти, де закінчуються жарти цього дивного створіння і починається правда.

Сходи тихо поскрипували. Кожна сходинка — по-своєму. Одна коротко бурчала. Інша протяжно зітхала. Третя скрипіла так жалібно, ніби все життя чекала, коли хтось нарешті її полагодить.

Антипко легенько стукнув носаком по одній із них.

— Оця сьогодні сердиться.

— Хто?

— Сходинка.

— Це дерево.

— Авжеж. Так само, як ти — просто людина.

Ярема фиркнув.

— У тебе все живе.

Антипко став серйозним.

— Майже все.

Він провів рукою по гладеньких поручнях.

— От скажи… Ти коли востаннє дякував дверям?

— Дверям?

— Вони щоночі тебе бережуть.

— Антипку…

— А даху?

— ...

— А ложці?

— ...

— А чоботам?

Ярема засміявся.

— Ніколи.

— От бачиш. Домашні речі дуже терплячі. Вони служать людям усе життя. І нічого не просять. Тому люди перестають їх помічати.

Антипко обережно погладив старі поручні.

— А дарма. Млин пам'ятає кожні руки.

Надворі пахло росою. Свіжим сіном. Яблуками. І водою. Не річкою. Саме водою. Так пахнуть лише старі млини.

Олеся вже стояла біля криниці. Закочені рукави. Кілька пасом волосся вибилося з коси.

Вона саме крутила корбу. Ярема мовчки підійшов. Перехопив ручку.

— Я сам.

— Не треба.

— Це ще чому?

— Перевіряю.

— Що саме?

Вона хитро усміхнулася.

— Чи не передумаєш.

— Через відро?

— Через буденність.

Він поставив повне відро на землю.

— Учора ми говорили про Забуття. Про Безіменників. Про болото. А сьогодні сперечаємося, хто носитиме воду.

Олеся спокійно витерла руки рушником.

— Саме тому й сперечаємося.

Він уважно подивився на неї.

— Не розумію.

— Якщо після великого страху люди перестають жити звичайним життям…

Вона взяла друге відро.

— Значить, страх уже переміг.

Ярема мовчки підняв обидва відра. І подумав, що ця жінка вміє говорити про найважливіші речі так, ніби пояснює, як правильно місити тісто.

Коли вони повернулися до млина, Микита вже був біля водяного колеса. Він сидів навпочіпки. Поряд лежали стамеска. Дерев'яний молоток. Кілька нових дубових клинів. Коваль уважно оглядав вісь. Проводив по ній пальцями. Потім прикладав долоню. Заплющував очі. Ярема присів поруч.

— Щось трапилося?

Микита коротко постукав пальцем по осі. Потім поклав долоню на дерево. Запропонував зробити те саме. Ярема послухався. Спочатку нічого. Потім… Ледь відчутне тремтіння.