Розділ п'ятий. Де є чоловічі руки, там і старий млин молодіє

Коли останній золотавий відблиск згас у траві, подвір'я знову стало звичайним. Заспівали горобці. Зашелестіли яблуні. Над городом ліниво закружляла пара метеликів. Світ ніби сором'язливо вдавав, що нічого дивного щойно не сталося.

Палажка вже зникла за вербами. Разом із нею неспішно крокував Микита. Коромисло рівно лежало на його широких плечах. Повні відра майже не хиталися.

Час від часу коваль трохи сповільнював ходу, підлаштовуючись під крок жінки.

Ярема дивився їм услід.

— Дійде аж до самого двору, — мовив Тарас.

— А потім?

— Потім перевірить, чи замкнена хвіртка.

— Справді?

Антипко пирхнув.

— Аякже. Якщо баба Палажка забуде замкнути хвіртку, Микита мовчки її замкне. Якщо забуде занести воду — занесе. Якщо дрова біля хати намокли — перекладе під стріху. І тільки тоді повернеться.

Ярема усміхнувся.

— Добре серце.

Тарас кивнув.

— Надто добре. Іноді мені здається, що Господь забув покласти в нього бодай дрібку байдужості.

Олеся поставила миски до ночов.  Налила теплої води. Додала жменю попелу. Почала неквапливо їх мити.

Ярема машинально підвівся.

— Давай допоможу.

— Не треба.

— Чому?

— Бо ти гість.

Антипко так голосно пирхнув, що кіт навіть підняв голову.

— Уже ні.

Усі озирнулися на малого.

— Що?

— Він уже землю кров'ю напоїв. Який же він після цього гість?

Олеся на мить завмерла. Потім мовчки простягнула Яремі чистий рушник.

— Тоді витирай.

— Оце вже інша справа.

Працювали мовчки. Олеся мила. Ярема витирав дерев'яні миски й акуратно розставляв їх на полиці.

— Ти вправно це робиш, — мовила Олеся.

— Думаєш?

— Не кожен чоловік уміє так складати посуд.

— Мене бабуся навчила.

Казала: якщо вже допомагаєш, то так, щоб після тебе не довелося переробляти.

Олеся всміхнулася.

— Мудра жінка.

— Дуже.

На мить у хаті стало тихо. Лише вода дзюркотіла в ночвах, а крізь прочинені двері долітав запах нагрітих сонцем яблук.

Тарас тим часом уже сидів біля пасіки. Не працював. Просто дивився на бджіл. Ярема підійшов ближче.

— Відпочиваєш?

Пасічник усміхнувся.

— Працюю.

— Але ж...

— Спробуй хоч раз уважно подивитися на бджолу.

Вона розповість більше, ніж базарний балакун за пів дня. Ярема присів поруч. Кілька хвилин обоє мовчали. Бджоли літали від квітки до квітки. Одна повернулася до вулика. Друга раптом різко змінила напрямок.

Тарас тихо промовив:

— Бачиш он ту?

— Так.

— Вона принесла болотяний пилок.

Ярема здивувався.

— Звідки знаєш?

— Бо наші квіти так не пахнуть. І це означає... болото вже вчиться заходити туди, куди раніше не сміло.

Грицько, який досі мовчки стояв на пагорбі, раптом зняв капелюха. Повернув голову до лісу. Вітер ледь торкнувся його волосся. Мисливець заплющив очі. З боку це виглядало дивно. Наче він не слухав. А згадував.

За кілька хвилин він тихо промовив:

— Микита повертається.

Ярема здивувався.

— Ти його бачиш?

— Ні.

— Чуєш?

— Ні.

Грицько ледь усміхнувся.

— Вітер уже знає, що він іде.

— О! Наш коваль!

Ярема ще нічого не бачив.  Але вже за хвилину на стежці з'явилася знайома постать. Микита повільно підійшов до старого дуба. Поклав широку долоню на кору. Заплющив очі. Наче прислухався. Потім кивнув сам до себе.

Тарас усміхнувся.

— Що?

Микита кілька разів швидко показав руками. Антипко одразу заходився перекладати.

— Каже... дуб прокинувся.

Ярема здивувався.

— Він спав?

Тарас тихо засміявся.

— Сину... дерева теж уміють дрімати. Особливо коли їм нема кого берегти.

Микита раптом розвернувся. Пішов просто до комори. Звідти витяг довгу драбину. Без зайвих церемоній поставив її до стріхи. Потім показав на дах.