Розділ четвертий.  Рада, на якій спочатку годують

Деякі люди вважають, що найважливіші рішення народжуються за столом. У Чорному Яру думали інакше. Найважливіші рішення народжувалися після столу. Бо голодна людина слухає власний шлунок. А сита — уже світ.

Першим підвівся Микита. Ніхто йому нічого не сказав. Та й навіщо? Він просто зробив те, що робив завжди. Підняв зі столу свій недоїдений окраєць хліба. Дбайливо загорнув його в рушник і поклав на полицю біля вікна у хаті.

Потім узяв дерев'яні ложки. Перерахував. Одну за одною склав у глиняний кухоль. Наче це була не дрібниця, а справа, яка вимагала повної уваги.

Ярема мовчки спостерігав. «Дивні люди…» Вони щойно говорили про щось страшне. Про болото. Про межу. Про тривогу, яку відчули і бджоли, і земля. А тепер... Коваль уважно оглядав лаву. Торкнувся рукою однієї ніжки. Лава трохи хитнулася. Микита незадоволено примружився. Поліз до кишені.

Дістав маленький дерев'яний клин. Один точний удар долонею. Лава перестала хитатися. Коваль задоволено кивнув сам собі.

Антипко не втримався.

— Ти навіть під час кінця світу меблі лагодитимеш?

Микита подивився на нього. Підняв палець. Потім показав на лаву.

Антипко театрально переклав:

— Каже, якщо вже чекати кінець світу, то хоча б сидячи зручно.

Тарас розсміявся так щиро, що аж борода затрусилася.

— Розумний чоловік.

Коваль скромно знизав плечима. Мовляв, а хіба може бути інакше?

Олеся тим часом збирала зі столу порожні миски. Не поспішала. Кожен рух був таким природним, ніби саме так і мало бути. Глиняна миска до миски. Дерев'яна ложка до ложки.

Рушник — на плече. Узвар — у затінок, щоб не нагрівся. Ярема зловив себе на думці, що дивиться на неї так само уважно, як кілька хвилин тому дивився на Грицька.

Вона не просто прибирала. Вона повертала світові порядок. І раптом він зрозумів дивну річ. Саме тому тут усі такі спокійні. Бо хтось щодня пече хліб. Хтось лагодить місток. Хтось доглядає бджіл. Хтось лікує ластівку.

Поки є кому робити ці прості речі... Світ ще тримається.

— Про що замислився?

Голос Олесі застав його зненацька.

— Про вас.

— І що надумав?

Ярема всміхнувся.

— У вас навіть мовчати виходить по-господарськи.

Олеся тихо засміялася.

— А як інакше?

— Не знаю.

— Мій дід казав: якщо перед важливою розмовою не прибрати зі столу, то старі образи обов'язково сядуть між людьми.

— Це правда?

— Не знаю.

— А навіщо тоді прибираєш?

— Про всяк випадок.

Тарас саме доливав усім узвар. Не питав. Просто знав, що ще захочуть. Напій був теплий. Запашний.

З легкою кислинкою сушених яблук і груш.

— Пийте.

Ярема взяв кухоль.

— Болото ж не чекатиме.

Пасічник спокійно сьорбнув узвар.

— Не чекатиме.

— То, може...

— Не може.

— Чому?

Тарас поставив кухоль.

— Бо ми зараз радимося не для болота.

— А для кого?

Старий уважно подивився на нього.

— Для людей.

Запала коротка тиша. Потім Тарас спокійно продовжив:

— Болото не образиться, якщо ми посидимо ще п'ять хвилин.

— А люди?

— А люди можуть.

Ярема не одразу зрозумів. Тарас пояснив:

— Бачив колись чоловіка, який дуже поспішає?

— Бачив.

— І що він робить?

— Біжить.

— Ні.

Пасічник похитав головою.

— Він перестає дивитися під ноги.

Антипко захихотів.

— Це правда.

— Звідки знаєш?

— Минулого тижня перевіряв.

— І?

— Упав у кропиву.

— Сам?

— Ні.

— Хто допоміг?

— Кропива.

Навіть Грицько ледь усміхнувся. Тарас же продовжив уже серйозніше.

— Мій батько казав: коли чоловіки починають бігати, не подумавши, потім жінки дуже довго збирають те, що вони наробили.

Олеся саме несла глечик. Почула. Похитала головою.

— Бувало.