Розділ третій. Люди, які тримають світ

До полудня подвір'я старого млина вже було не впізнати.

Ще зі світанком воно скидалося на оселю, яку роками оминали дбайливі руки. Похилена хвіртка жалібно рипіла від кожного подиху вітру, місток через струмок небезпечно прогинався під ногами, а біля комори стара дубова підпора так перекосилася, що трималася радше на чесному слові, ніж на деревині.

Тепер усе виглядало інакше.

Біля хвіртки пахло свіжо обтесаним дубом. Нові кілки ще світилися світло-золотавою деревиною, ніби сонце залишило на них свої відбитки. Місток більше не скрипів, а вода під ним весело дзюркотіла, неначе й сама зраділа, що більше не доведеться лякати кожного, хто наважиться перейти на той бік.

Навіть стара комора ніби випросталася. Нова дубова підпора щільно вперлася в балку, і будівля вже не скидалася на стару бабусю, яка ось-ось сяде перепочити просто серед двору.

Ярема відступив на кілька кроків. Прищурився. Звичка.

Кожну роботу він спершу закінчував у руках, а потім ще довго доробляв очима.

Десь треба було підрівняти. Десь ще раз підтесати. Десь забити останній кілок трохи глибше. Він провів долонею по новій підпорі. Добре.

Можна було братися за дах. Відро зі смолою вже стояло біля драбини. Поруч лежала сокира, молоток і оберемок нових гонтових дощечок.

Ярема взявся за першу сходинку.

— Ні.

Він озирнувся. Олеся стояла на ґанку, поставивши руки в боки.

Така невисока, тендітна... але зараз виглядала так, ніби могла одним поглядом зупинити повінь.

— Що "ні"? — щиро здивувався він.

— Обід.

— Потім.

— Зараз.

— Але дах...

Олеся підняла очі на старий млин.

— Не втече.

Ярема теж подивився вгору.

Покрівля виглядала настільки підозріло, що він не дуже повірив її словам.

— Не впевнений.

— Якщо й упаде, — незворушно сказала вона, — то вже після борщу.

Антипко, який саме сидів на паркані догори ногами й намагався дістати рукою яблуко, що росло значно вище, мало не звалився від сміху.

— Я завжди казав, що борщ сильніший за будь-який ремонт!

Ярема перевів погляд на нього.

— І кому ж ти це казав?

— Сам собі.

— І що?

— Сам собі повірив.

— Це головне, — серйозно кивнула Олеся.

— От бачиш! — радісно вигукнув Антипко. — У мене навіть свідок є.

Ярема лише похитав головою.

— Ти хоч раз допомагав по-справжньому?

— Авжеж.

— Коли?

— Сьогодні.

— І що ж ти зробив?

Антипко гордо випнув груди.

— Не заважав.

Олеся пирснула зі сміху.

— Це справді великий подвиг.

— Я знаю.

— І важко було?

— Дуже.

— Чому?

— Хотілося давати поради.

— А ти?

— Стримувався.

Ярема розсміявся.

— Молодець.

— Мені теж так здається.

Він зіскочив із паркану, поправив сорочку й із найсерйознішим виглядом рушив до столу.

— Після такої важкої праці я заслуговую щонайменше три пампушки.

— Одну. – посміхнулась Олеся

— Дві.

— Півтори.

— Домовилися!

— Я ще не погодилася.

— Але я вже домовився.

— Сам із собою?

— Найнадійніший співрозмовник.

— І найдешевший, — додав Ярема.

— От бачиш! Ви обоє мене розумієте.

Поки вони сперечалися, Олеся вже встигла накрити стіл під старою яблунею. Дерев'яний. Широкий.

Такий старий, що його стільниця була вся посічена дрібними подряпинами. Хтось колись різав на ній хліб. Хтось лагодив вуздечки. Хтось чистив рибу. Хтось ліпив вареники. Дерево пам'ятало багато рук.

На білу полотняну скатертину лягла велика глиняна миска з борщем.

Такий борщ Ярема не бачив давно.

Густий. Темно-червоний. Зі щедрими шматками буряка, моркви й картоплі. Посередині плавав великий шматок м'яса.

Поряд уже чекала мисочка зі сметаною. Запашний кріп. Зелена цибуля. Свіжий часник.