Розділ другий.   Хліб, який не можна їсти похапцем

Каганець довелося запалювати вдруге. Антипко довго бурчав, що це погана прикмета. Потім сам же поліз на піч шукати кресало, бо, як виявилося, поклав його "у дуже надійне місце".

Де саме — не пам'ятав.

— Це тому, що в мене надто багато надійних місць, — виправдовувався він, перевертаючи догори дном уже третю полицю.

— Антипку, — спокійно мовила Олеся, розливаючи куліш по мисках. — Воно в тебе за вухом.

Малий завмер. Обережно помацав голову. Витяг кресало. Зніяковіло кашлянув.

— Я... перевіряв.

— Що саме?

— Чи ти уважна.

— І як?

— Знову не пощастило...

Ярема пирхнув у кухоль, ховаючи усмішку.

За вікном уже остаточно стемніло. Лише вода під колесом невтомно говорила з ніччю.

Млин ніби заспокоївся. Принаймні зовні. Та Ярема вже знав: старі речі не перестають хвилюватися лише тому, що перестали скрипіти. Вони просто мовчать. І це значно небезпечніше.

Олеся поставила на стіл глечик узвару. Потім мисочку з медом. Помітивши, що Ярема здивовано глянув на неї, усміхнулася.

— У нас так заведено.

— Як?

— Якщо людина прийшла здалеку — спочатку її годують.

Потім розпитують.

— А якщо не захоче відповідати?

— Значить, ще не час.

Ярема повільно кивнув.

— Гарний звичай.

— Прадід казав, що голодна людина найчастіше говорить не правду, а втому.

Антипко вже наминав куліш так завзято, ніби завтра хтось мав заборонити їсти назавжди.

— Він ще казав, — пробурмотів він із повним ротом, — що гарячий куліш примирив більше людей, ніж усі старости разом.

— Не розмовляй із повним ротом.

— Це я не розмовляю. Це я думками ділюся...

Кілька хвилин їли мовчки. Тиша не тиснула. Навпаки. Вона була такою природною, що Ярема вперше за довгий час відчув себе не мандрівником, а гостем.

Олеся першою порушила мовчанку.

— Ти давно в дорозі?

— Сьомий рік.

Антипко мало не вдавився.

— Сім?!

— Приблизно.

— І не набридло?

Ярема усміхнувся куточком губ.

— Я колись теж думав, що людина звикає до дороги.

— І?

— Не звикає.

Вона просто перестає пам'ятати, як пахне дім. За столом знову запала тиша. Цього разу інша. Тепліша.

— Чому? — тихо спитала Олеся.

— Бо колись пообіцяв.

Вона не перепитувала. Лише чекала.

— Учитель сказав мені одну річ. "Поки земля кличе — характерник не має права осісти."

— І вона часто кликала?

Ярема гірко всміхнувся.

— Хотів би, щоб рідше.

Він провів пальцем по краю дерев'яної миски.

— То пожежа. То мор. То вовкулаки. То люди, які страшніші за вовкулак.

— Бувають такі?

— Бувають. Особливо коли забувають, що вони люди.

Олеся опустила очі.

— Значить... ти ніде не живеш?

— Живу.

— Де?

— Там, де сьогодні поставив сідло.

Антипко важко зітхнув.

— Це дуже незручно.

— Чому?

— Якщо вночі захочеться молока — далеко до корови.

Ярема не витримав і розсміявся.

— І це найбільша проблема?

— А хіба мало?

Олеся підлила узвару.

— А тепер моя черга. - Ярема уважно подивився на неї.

— Чому ти залишилася тут сама?

Вона не відповіла одразу. Погладила долонею старий стіл. Наче просила дозволу говорити.

— Не сама.

Антипко одразу випнув груди.

— Нас двоє.

— І млин, — лагідно додала вона.

— Нас троє.

— І кіт.

— Четверо.

— Бджоли.

— П'ятеро...

— Антипку.

— Мовчу...

Олеся всміхнулася.

— Мій дід був останнім мельником Чорного Яру.  Після нього лишився батько. А потім... Вона замовкла. Ярема не квапив її.