Розділ перший. Там, де вода перестала співати

Старі люди казали: біда ніколи не приходить з гуркотом. Спочатку вона вчиться ходити навшпиньки. Одного року не прилітають ластівки. Наступного — риба мовчки йде з річки. Потім уночі перестають відповідати одна одній сови.

А одного ранку людина виходить на ґанок, вдихає повітря й раптом розуміє, що щось не так. Пояснити не може. Та серце вже знає.

Саме так того літа почалося й на Слобожанщині.

Спершу ніхто нічого не помітив. Сіверський Донець, як і сотні років до того, котив свої чисті води між білими крейдяними берегами. Сонце підіймалося над степом, розсипаючи золоті іскри по високому ковилу. Над заплавами кружляли чаплі, а над луками дзвеніли дикі бджоли.

Світ жив. Але вже не так.

Дід Панас із хутора Берестового першим звернув увагу, що його кінь відмовився пити воду зі старого броду.

Стояв. Хропів. Бив копитом землю. Та до води не підходив.

— Чого це ти, старий дурню? — пробурмотів господар, легенько смикнувши повід.

Кінь лише прищулив вуха. Тоді дід сам зачерпнув води долонею. Вода була чистою. Прозорою. Холодною. Без запаху. Він навіть ковтнув кілька крапель. Звичайна вода.

— Дурієш на старості...

Та, повертаючись додому, чоловік кілька разів озирнувся. Йому здалося, що течія стала повільнішою. Наче річка задумалася.

За кілька днів почали дивуватися рибалки. Там, де завжди кишіли окуні та щуки, сіті приходили порожні. Натомість на піщаних косах усе частіше знаходили дрібну рибу з дивними чорними цяточками біля зябер.

— Болото дихає, — буркнув один із найстарших човнярів.

— Яке ще болото? До боліт звідси день дороги.

— Біда швидше ходить.

Ніхто не сперечався. Бо в тих краях не було заведено сміятися зі слів старих. Вони занадто часто виявлялися правдою.

А ще через тиждень почали мовчати птахи. Не всі. Спочатку лише круки. Потім сови. А тоді навіть невгамовні сойки перестали сваритися між собою. Ліс ніби затамував подих. І тільки дятли вперто били по сухих стовбурах, немов намагалися достукатися до когось глибоко під землею.

Того самого вечора, за багато верст звідти, старий водяний млин у Чорному Яру вперше за багато років скрипнув сам по собі.

Колесо стояло нерухомо. Вітру не було. Вода текла рівно. Але всередині дерев'яного серця млина щось тихо застогнало. Наче старий воїн, якому наснився давно забутий кошмар. І цього стогону ніхто не почув. Окрім одного чоловіка.

Він саме йшов лісовою дорогою, ведучи за вуздечку вороного коня. На плечі висів потертий козацький жупан.

За спиною — шабля, яка бачила більше битв, ніж хотіла пам'ятати.

А праве око світилися ледь помітним зеленим полиском.

Ярема Хмара підвів голову. Поглянув туди, де за деревами ховався Чорний Яр.

І тихо промовив:

— Покликав...

Кінь неспокійно пирхнув.

— Знаю, друже, — сказав характерник, погладивши його по шиї. — Мені теж цей поклик не до вподоби.

Вороному було байдуже до людських слів. Але брехати коні не вміють. Вони або йдуть уперед, або стають, коли попереду смерть.

Цей стояв.

Характерник повільно опустився навколішки й торкнувся долонею землі.

Крейдяний пил ще зберігав денне тепло. Під ним ліниво ворушилися мурашки. Десь глибше повз дощовий черв'як. Усе було як завжди.

І водночас — ні. Він заплющив очі.

Ті, хто ніколи не зустрічав характерників, вважали їх чаклунами. Ті, хто воював поруч із ними, знали правду. Характерник не наказував землі. Він слухав її. І зараз вона була неспокійною. Не кричала. Не благала. Лише здригалася, наче людина, якій сниться тяжкий сон.

Ярема повільно підвівся.

— Десь поруч уже смердить болотом...

Вітер одразу ж змінився. Наче почув. Приніс із далекого сходу ледь вловимий запах. Не гнилі. Ще ні. Сирої стоячої води. Так пахнуть місця, де сонце давно перестало заглядати між очерети. Так пахнуть болота, які починають рости швидше за дерева. Так пахне темрява, коли вона ще тільки шукає дорогу.

До Чорного Яру лишалося кілька верст.

Стежка звивалася поміж білих крейдяних пагорбів, що світилися навіть у надвечір'ї. Місцями крейда виходила просто на поверхню, ніби самі кістки землі визирали з-під тонкого шару чорнозему.

Ярема любив ці місця. Тут усе було чесним. Якщо земля тверда — вона триматиме. Якщо вода чиста — вона напоїть. Якщо людина сказала слово — мусить його дотримати. Інакше сама земля вижене її. Саме тому тут майже не селилися брехуни. Слобожанщина не любила таких.

Попереду почувся тонкий дитячий плач. Ярема миттєво завмер. Не голосно. Ледь чутно. Наче дитина вже захрипла від сліз.

Він жестом зупинив коня. Плач лунав із невеликого яру, зарослого ліщиною.

Повільно, без жодного звуку, характерник зняв із плеча рушницю. Не тому, що боявся. Тому що живим потрібна була його обережність. Кілька кроків. Ще кілька. І він побачив хлопчика років восьми.