2.2

   Я стояла в приймальні на двадцятому поверсі хмарочоса «Крижанівські Енергосистеми» під новим прізвищем — Рената Верещук. П’ять років тому я була Сокирко. Тепер я інша людина на папері й майже інша в дзеркалі. Впевнена. Ділова.  Чорне волосся спадало прямими пасмами на плечі, строгий, але приталений костюм підкреслював фігуру, підбори робили ходу впевненою. Я підготувалася до цього дня ретельно. Резюме, рекомендації від попередніх роботодавців, досвід роботи з системами автоматизації — усе було справжнє. Я справді стала одним із кращих спеціалістів у своїй галузі. Але сьогодні я прийшла сюди не за кар’єрою. Я прийшла за доступом.

Секретарка назвала моє ім’я. Я увійшла в кабінет. Владислав Крижанівський сидів за великим столом з панорамним вікном на місто. Той самий чоловік, якого я бачила в новинах і на старих фото. Він підняв голову і подивився на мене довго, оцінююче. Не як на потенційну співробітницю. Як на жінку, яка потрапила в поле його зору.

— Рената Верещук, — промовив він, перегортаючи сторінки мого резюме. Голос низький, звиклий до того, що його слухають. — Досвід у великій компанії, рекомендації від серйозних людей. Чому саме моя асистентка?

Я посміхнулася спокійно, хоч усередині все стиснулося в тугий вузол.

— Бо ви найсильніший гравець у галузі. Я не хочу працювати на середняків. Хочу вчитися у кращих і бути корисною саме там, де приймаються важливі рішення.

Він відкинувся в кріслі й дивився на мене ще кілька секунд. Я тримала погляд. Не відводила очі. Не посміхалася зайве. Просто була спокійною і впевненою. Саме такою, якою мене не чекали після всього, що сталося.

— Добре. Ви починаєте з понеділка. Зарплата, як у договорі. Робочий день ненормований. Будете їздити зі мною на зустрічі, готувати матеріали, тримати порядок у документах. І ще одне — я не терплю, коли хтось лізе не у свою справу. Зрозуміли?

Я кивнула.

— Зрозуміло.

Коли я виходила з кабінету, руки майже не тремтіли. У коридорі я зупинилася біля великого вікна і глибоко вдихнула. Перший крок зроблено. Він взяв мене. Тепер я всередині. Близько. Достатньо близько, щоб почати збирати те, що мені потрібно.

П’ять років я пахала як проклята. Переходила з однієї компанії в іншу, брала додаткові проекти, навчалася ночами. Я стала чудовим спеціалістом, якого знають у галузі. Змінила прізвище, зафарбувала волосся в чорний, навчилася тримати спину прямо і посміхатися, коли всередині все кричить. Я стала тією, кого він захоче мати поруч. Не просто компетентною. Привабливою. Недосяжною. Саме такою, яка зацікавить його і водночас не здаватиметься загрозою.

Тепер план починався по-справжньому. Я буду його асистенткою. Буду знати кожен його крок, кожен документ, кожну зустріч. Буду фіксувати розмови, копіювати файли, шукати слабкі місця. Не поспішно. Повільно і точно. Я не збираюся повторювати помилки минулого. Цього разу я не дам йому шансів вислизнути.

Коли я виходила з будівлі, у кишені вже лежав маленький диктофон. Перший інструмент. Я посміхнулася сама собі. Ненависть, яку я носила в собі всі ці роки, більше не палала. Вона стала холодною і стійкою. Саме такою, яка не згасає і не прощає.

Я сіла в машину і подивилася на хмарочос у дзеркалі заднього виду. Владислав Крижанівський думав, що взяв собі зручну і компетентну асистентку. Насправді він впустив вовка в своє стадо.

Тепер усе тільки починається. І цього разу я не зупинюся. Ніколи. 
 

​