2.1

5 років потому...    

     Я стояла перед скляними дверима головного офісу «Крижанівські Енергосистеми». П’ять років. П’ять років я йшла до цього моменту, і тепер, коли я тут, усе всередині стиснулося в тугий вузол. Чорне волосся, яке я пофарбувала кілька місяців тому, спадало на плечі прямими пасмами. Воно робило мене іншою — старшою, холоднішою, більш помітною. Я перестала ховатися за простими хвостиками й светрами. Тепер я носила приталені блузки, вузькі спідниці й підбори, які стукали по підлозі чітко і впевнено. Зовні я стала тією, кого не так просто відмахнутися. А всередині… всередині все ще жила та дівчина, яка декілька років тому стояла в коридорі своєї квартири й кричала в подушку.

П’ять років тому я думала, що зможу домогтися суду. Збирала документи, ходила до адвокатів, навіть намагалася говорити з журналістами. Але щоразу стикалася з однією і тією ж стіною. Зв’язки Крижанівських виявилися міцнішими за будь-які докази. Справа про вбивство Олени так і залишилася «нещасним випадком». Ніхто не хотів чіпати Владислава. А коли я почала копати глибше, сталося те, що сталося з батьком.

Він лежав у лікарні вже майже п’ять років. «Нещасний випадок на виробництві» — офіційна версія. Падіння з висоти під час перевірки обладнання. Насправді це було попередження. Мені. Щоб я перестала лізти туди, куди не треба. Після того я ні разу не намагалася знову відкрити справу. Але й не забувала. Кожного дня. Кожної ночі.

Я працювала як проклята. Переходила з лабораторії в університеті на позицію старшого інженера в невеликій фірмі, потім — ще вище. Навчалася ночами, брала додаткові проєкти, ставала незамінною. Тепер я чудовий спеціаліст з систем автоматизації та контролю якості. Мене знають у галузі. Мене запрошують на конференції. Я маю репутацію людини, яка не припускається помилок.  Все це було потрібно для одного — щоб одного дня опинитися тут. На порозі їхньої компанії. Не як жертва. А як хтось, кого не можна просто так відштовхнути.

Я подивилася на своє відображення в склі. Чорне волосся, акуратний макіяж, спідниця, яка підкреслює фігуру. Я навмисно зробила себе такою. Не для краси. Для того щоб вони побачили: я не та дівчина, яка плакала вісім місяців підряд. Не та яка з болем вирвала з серця найдорожчу людину.
Я стала жорсткішою. Ненависть, яку я накопичувала всі ці роки, перетворилася на щось холодне і стійке. Вона не палала більше. Вона тліла. І саме це робило її небезпечною.

Я згадала, як Лук’ян намагався допомагати спочатку. Як приходив, писав, кликав, втішав. А потім я просто зникла з його життя. Не тому, що перестала любити. А тому, що не могла дивитися йому в очі, знаючи, що його брат убив мою сестру, а їхня родина знищила мого батька. Кожного разу, коли він з’являвся, я відчувала, як усередині щось рветься. Тому я просто перестала відповідати. Змінила номер. Змінила коло спілкування. Залишилася одна зі своєю ненавистю і планом.

План був простий. Отримати роботу в їхній компанії. Підібратися ближче. Зібрати докази, які не зможуть приховати. І зробити так, щоб Владислав Крижанівський нарешті заплатив. Не в суді. Суд тут не працює. А по-справжньому.

Я глибоко вдихнула і поклала руку на ручку дверей. Серце билося рівно. Не від страху. Від того, що я нарешті тут. Після п’яти років, після всіх принижень, після того, як мене змусили мовчати. Я стала тією, кого вони не чекали. Жіночною. Впевненою. Невидимою в натовпі, поки не підійдеш ближче.

Я штовхнула двері і увійшла. Холодне повітря кондиціонера обдало обличчя. Рецепція, охорона, люди в ділових костюмах. Ніхто не знав, хто я насправді. І це було добре. Бо я прийшла не для того, щоб вони мене впізнали. Я прийшла для того, щоб вони зрозуміли: я не збираюся йти.

​