1.2

    Я приїхала до клубу о пів на дванадцяту, як ми домовлялися. Олена написала, що зміна закінчується і просила забрати її — не хотіла ловити таксі вночі. Звичайна історія. Я поставила стару машину на стоянці, вимкнула фари й пішла до службового входу. Двері були прочинені, всередині тихо. Я подумала, що вона, мабуть, уже переодягається.

— Олено? — покликала я тихо.

Відповіді не було. Я зайшла глибше в підсобку. Повітря було важке, з присмаком алкоголю і чогось металевого. А потім я її побачила.

Олена лежала на підлозі біля стіни. Неприродно вигнута, блузка розірвана, спідниця задрана. Обличчя синюшне, очі напіввідкриті, застиглі. На шиї — яскраві червоні сліди від пальців, глибокі, ніби хтось душив її з усієї сили. Я впала на коліна поруч, торкнулася її руки — холодна. Зовсім холодна. Горлянку стиснув спазм.

— Олено… ні… — прошепотіла я.

Світ навколо звузився до цієї точки. Я торкалася її обличчя, волосся, намагалася знайти пульс, хоч знала, що його немає. Руки тремтіли, у горлі застряг крик, який не міг вирватися. Я бачила тільки ці сліди на шиї — грубі, жорстокі. Хтось зробив це навмисно. Хтось сильний і злий. Це мене неабияк налякало.

Шок відпустив мене різко. Я відповзла назад, вдарилася спиною об стіну. Дихання стало уривчастим, у вухах дзвеніло. Я встала, спіткнулася, ледь не впала на неї знову. Треба було бігти. Викликати поліцію, але спочатку — геть звідси. Я вибігла на парковку, сіла в машину і поїхала, не пам’ятаючи дороги. У дзеркалі заднього виду клуб віддалявся, а в голові пульсувало одне: я знайшла її мертвою. Я не встигла.

Додому я влетіла, зачинила двері на всі замки й сповзла по стіні в коридорі. І тоді почалася істерика. Я кричала в подушку, щоб сусіди не почули, била кулаками по підлозі, поки кісточки не почервоніли. Сльози лилися безперервно, я захлиналася ними, розгойдувалася вперед-назад. У голові крутилися уривки: її обличчя, червоні сліди на шиї, як ми вчора сміялися телефоном. Я не встигла. Якби приїхала раніше… якби зайшла раніше…

Я не могла зупинитися. Тіло тряслося, горло боліло від беззвучного крику. Я лягла на підлогу і просто лежала, дивлячись у стелю. Час ніби розтягнувся. Кожна хвилина була вічністю, наповненою цим жахом.

Телефон дзвонив. Я не брала. Потім прийшло повідомлення від Лук’яна: «Я вже їду до тебе. Закінчив пізно, але хочу тебе побачити».

Я не відповіла. Просто вимкнула звук.

Він прийшов за годину. Стукав спочатку тихо, потім сильніше.

— Рено? Ти вдома? Відчини.

Я сиділа в темряві, притиснувши коліна до грудей, і мовчала. Сльози текли безперервно.

— Якщо щось сталося — скажи хоч слово. Я хвилююся.

Я прикусила губу до крові. Хотіла відкрити, кинутися до нього, розповісти все. Але не могла. Це був його брат. Його родина. Я була майже впевнена в цьому. Крижанівський переслідував Олену. Був одержимий нею. Як я могла дивитися Лук'яну в очі, знаючи, що хтось із його кола зробив таке з Оленою? Як могла сказати, що знайшла її мертвою?

— Лук’яне… іди, — прошепотіла я крізь двері. Голос зламаний, чужий. — Не сьогодні. Будь ласка.

— Що трапилося? Відчини, я не піду так.

— Іди. Мені погано. Я не можу зараз говорити. Прошу тебе.

Він ще постояв. Я чула його важке дихання по той бік дверей.

— Добре… Але я поруч. Пиши, якщо що. Я люблю тебе.

   Його кроки віддалилися. Я залишилася одна в темній квартирі. Тиша була нестерпною. Тільки моє нерівне дихання і спогади про червоні сліди на шиї Олени. Я не знала, що робити далі. Але вже відчувала — те життя, яке було вчора, закінчилося назавжди. І я не знала, чи зможу колись розповісти Лук’яну правду.

​