Розділ 4.1 Невдача

Розділ 4.1 Невдача

– А Сашки в кімнаті немає, – мовив тато.
– У ванній сидить, хіба не знаєш? – пирхнула матір.
– Та я дивився, і там немає, – відповів чоловік.
– А валіза? – посерйознішала матір.
– Яка валіза? – запитав батько.
– Яку вона збирала, – відповіла жінка, припинила накручувати волосся на бігуді та пішла до кімнати доньки. – От, впертюха, забрала!
– Що забрала? – запитав чоловік, який йшов за нею слідом.
– Склала валізу, он і речей її улюблених немає, та пішла з дому. Олексію, телефонуй Ользі. Наша охламонка точно до неї пішла, більше ж нікуди! Хто її жахливий характер ще терпіти буде?! – кричала на всю квартиру жінка, але починала хвилюватися. Це ж треба, яка цяця!
– Алло, не намовляй на доньку, – зупинив її чоловік.
– Ой, а хто намовляє? Що я не так кажу? Я покликала її до вечері, їй тон мій не сподобався, то вона валізу до нареченого склала й пішла, – мовила жінка.
– До нареченого? – перепитав батько. Сашка була його улюбленицею, і його серце почало калатати, як скажене. Дитини немає вдома, а вже вечір. Байдуже, що вже студентка, що вже сама гроші заробляє, для нього вона – завжди його маленька Сашунька.
– Отаке мені сказала, – відповіла жінка.
– Телефонуй до Олі, – звернувся до Олексія батько.
Олексій одразу ж набрав номер телефону Олі, але лінія була зайнята.
До Олі якраз телефонувала Сашка, вона хотіла напроситися на ночівлю до подруги.
– Привіт, красуне, збираєшся на побачення? – запитала Саша у подруги.
– Та де там! Тіліпаюся в автобусі до бабусі в село. Зателефонувала та попросила терміново приїхати. Побачення на сьогодні відміняється. Якраз хотіла Олексія набрати, – мовила сумним голосом Оля.
– Що з бабусею? – хвилювалася Сашка, бо добре знала цю жінку. Вона пекла неймовірно смачні пироги та варила малинове варення, яке так любила Сашка.
– Впала. Сусідка зателефонувала, попросила приїхати. Треба везти бабусю до фельдшера. Я кілька днів побуду в селі. Вже сказала директорці, що прийматиму дзвінки з дому. Все одно вся база робітників в телефоні.
– Передавай бабусі вітання. Якщо щось треба, кажи, – запропонувала Сашка.
– Та нічого не треба. Як доїду до бабусі та все з’ясую, зателефоную. Бувай, бо стою, як чапля, на одній нозі, а під рукою чиясь коробка з курчатами, – намагалася жартувати Оля.
– Ти дивись, щоб позаду ніякий півень не прилаштувався, бо жаб не оцінить, – відповіла Саша, натякаючи на брата.
– Добре. Ти йому скажи, що на сьогодні відбій, – попросила подруга.
– Вибач, але ми в контрах. Напиши йому сама, бо він подумає, що то я знову щось мучу, – відповіла Саша.
– Добре, бувай, – мовила подруга та розірвала дзвінок.
Оце попандос! І куди ж тепер з речами? Сашка ж розраховувала на Олю.
Хм... У неї є гроші! Переночує ніч в готелі! А що? Хай батьки знають, що вона самостійна. Не треба оце їй щоразу казати: «Коли вийдеш заміж...». Вона й сама про себе може подбати.
Сашка направилася до найближчого готелю.
Вона не подумала, що літо, якраз розпал сезону, і всі місця в готелях заброньовані наперед.
Вона обійшла кілька готелів, але скрізь отримала відмову. На президентський люкс, який був вільний, їй не вистачило б ні грошей, ні дурості.
– От невдача! – обурилася дівчина, коли вийшла з дверей чергового готелю.
– Що, все забито? – запитав таксист, чия автівка стояла поруч з готелем. Чоловік пройшовся таким липким поглядом з голови до ніг, що Сашці стало неприємно. – Можу здати кімнату. Недорого.
– Дякую, обійдуся, – відповіла Сашка.
– І де ж ти ночуватимеш? На вокзалі? – показав свій нерівний оскал таксист, матиляючи ключами. – Там безхатьки, цигани, а в мене постіль чиста і тепла.
– Дивись, щоб не стала брудна й мокра! – мовила Сашка.
– А ти язиката. Я люблю гарячих. То до мене? – таки наполягав водій. Як не крути, а Сашка гарна дівчина.
– Дивися, щоб не попекло, чи струмом не вдарило, – огризалася Сашка, тягнучи за собою валізу.
Таксист повільно їхав за нею, схиляючи дівчину таки переночувати в нього, до того моменту, поки не врізався у чиюсь дорогу іномарку.
– Так тобі й треба, козел, – тихо мовила Саша, коли побачила амбалів, які вийшли з крутої машини.
Чомусь при згадці слова «козел» у її думках виник носоріг. Він обіцяв, що буде усе пристойно до весілля? Обіцяв! Чомусь носорогу вона вірила. Він дивився на неї не так, як той таксист, а інакше. Так, що її щічки червоніли, а шкіра вкривалася мурахами.
– Ну, він представив мене своєму дідусю як свою дівчину, тепер хай тримає своє слово! – прийняла рішення Саша та пішла у бік маршрутки, яка мала її довезти до вулиці Мирної.