Розділ 3.4. Що за обіймашки?

Розділ 3.4. Що за обіймашки?

– Оце удача! Це ж така дівчина! І красуня, і розумниця, і господиня. Та ви з такими сварками незабаром мене прадідусем зробите. Але не поспішай, подумай про неї, хай університет закінчить. Поєднувати маленьку дитину та пари – не надто солодко, по собі знаю, – мовив дідусь. – Хороша вона, і тебе любить. Он, як гарно ви сваритеся.
– Дідусю, ти перебільшуєш, – спробував зупинити чоловіка Влад. Знав би він правду. Кого хто любить? Та вони терпіти один одного не можуть. Он у тої пилки аж три претенденти на обігрів є. Це ж треба?! Цілий гарем.
– Так краще? – запитала Саша, яка одягнула свій комбінезон та яскраву футболку. І як тепер пояснити дідусю її уніформу сантехніка? Хай викручується. Сам винен. Не сподобалися її булки.
– Онучко, у тебе такий цікавий комбінезон. У часи моєї молодості такі носили сантехніки, – мовив чоловік.
– То це все Влад обирав. Такий у нього смак. Я просила сукню, а він каже: «Ні!», – брехала Сашка, а Влад пихтів.
– Правильно. Сукні зараз які? Короткі, а у комбінезоні ти нікому не будеш показувати свої булки, – власницьки мовив Влад. Скнарою його ще ніхто не виставляв.
– Онучко, то якщо тобі треба гроші, то ти кажи, я дам, – запропонував дідусь.
– Дякую. Я навчаюся та працюю. Гроші в мене є. Я вважаю, що жінка має бути незалежною від чоловіка, бо ходила б я до скону у цьому комбінезоні. Ну, що зробиш, якщо у людини такий смак? – бідкалася Саша. – Добавки? – запитала Саша, коли побачила, що чоловік хлібом витирає тарілку.
– А ще є? – запитав Лев Борисович.
– Так, я зараз насиплю.
– Можливо, варто Владу залишити? – турботливо запитав дідусь.
– Хай он піцу їсть, – ображено буркнула Сашка.
– Я також борщу хочу, – неочікувано видав Влад.
– Переб’єшся, – відповіла Сашка.
– То я з Владом поділюся, – мовив чоловік.
– То там ще є. Малинко, не будь злюкою, – м’яко попросив Влад.
– Це я злюка?! – вирячила очі дівчина.
– Найкраща у світі, – мовив Влад, а дідусь усміхнувся.
– Не підлещуйся. Провокації не діють, – мовила Саша ставлячи перед дідусем повну тарілку борщу.
– Та я й з каструлі можу їсти твій борщ. Він так пахне. Що та піца? На один зуб, – зізнався Влад.
– Ти ж не порося, щоб з каструлі їсти, – фиркнула Сашка.
– Носоріг. Я згоден на носорога. Готовий придбати сукню, але не коротку, – останні два слова Влад навмисно виділив.
– З глибоким декольте? – дражнила його Сашка, а дідусь милувався цими двома. Як же пасують один одному!
– Ми це узгодимо. Змилуйся, Сашо, – просив Влад. Не настільки він був голодний, наскільки йому подобалося дражнити дівчину.
Саша таки насипала Владу тарілку та поставила поряд з ним. Дівчина витягнула з холодильника цибулину, почистила її та поставила перед чоловіками.
– Оце вгодила, онучко! – мовив дідусь та з’їв шматочок цибулі.
Влад скривився від цибулі.
– Дарма, – мовив дідусь, побачивши вираз обличчя Влада. – А я з’їм. Мені ж не цілуватись.
– Ніяких поцілунків до весілля, – мовила Саша. От для чого оте ляпнула?!
– Ніяких?! – перепитав Влад, швидко наминаючи борщ, бо ця рожевокоса і відібрати може, не посоромиться.
– Жодних. Ну, можливо, тільки обіймашки та у щічку, – змилувалася Сашка.
Влад все одно не торкався цибулі, хоч дідусь її активно наминав із борцем, а коли його тарілка спорожніла, він встав зі свого місця та направився, на думку Саші, до раковини, щоб поставити брудну тарілку. Але цей носоріг зупинився біля Сашки, обійняв її, поцілував у щічку, але швидко відскочив до раковини.
– І що це було? – після хвилинного шоку запитала Сашка. Вона не очікувала від нього чогось подібного. Пожартували і досить!
– Усе у межах пристойності. Обійми і поцілунок у щічку, – знущався Влад. – Дякую за борщ. Дуже смачний.
– Дякую, Сашо. Борщ в тебе дуже смачний, Влад правда каже. Я піду, щоб не заважати вам. Молодість, нічого не скажеш, – усміхнувся чоловік. – Значить, ми побачимося в офісі? – запитав чоловік.
– Так, Саша буде на конференції, – відповів Влад замість неї.
– Я?! – знову пихтіла Сашка.
– Все, дітки, йду, не заважаю, – мовив чоловік та направився до виходу.
Як тільки за чоловіком зачинилися двері, Сашка склала руки на грудях та сканувала Влада поглядом.
– Що це був щойно за показовий виступ? Який офіс? Що ти собі дозволяєш? – пішла у наступ Саша.
– Бачиш, ми вже на ти, – спробував обійти гострі питання Влад.
– Не пудри мені мізки! Все, з мене досить! Я в тебе, у вас, чи в тебе! Хай тобі грець! Провела цілий день! Розраховуйся, і мені вже час, – поставила умову Саша.
– Назви суму, – попросив Влад.
– Десять тисяч! – загнула Сашка, зла, як чорт. А що? Не треба було її дражнити та козою обзивати!
Влад спокійно пішов до свого гаманця, перерахував купюри та поклав названу суму перед Сашою.
– Скільки може коштувати кран, який треба замінити у ванній? Треба придбати новий. Я на все дам гроші, – спокійно мовив Влад, ніби це були дріб’язкові суми для нього.
– Не знаю. Я завтра зайду до магазину, де він може бути, і дам тобі знати, – спокійніше мовила Саша. От як не крути, але їй подобалися клієнти, які не торгувалися та розраховувалися вчасно і без проблем, а тут ще така сума. Він би й двадцять тисяч заплатив, якби вона сказала, але й совість треба мати!
– Дай мені, будь ласка, свій номер телефону, щоб я міг з тобою зв’язатися, – попросив Влад. Він спочатку хотів попросити дівчину бути перекладачем на зустрічі з корейцями, але вирішив, що на сьогодні досить і відклав це на завтра. Прийде ж!
– Обійдешся! – у своєму стилі відповіла Сашка.
– А як ти мені скажеш, яка сума потрібна для придбання крана? Дай номер для зв’язку.
– Не дам. Якщо мені треба буде, то я твій номер сама в операторки візьму. Щось надто багато тебе у моєму житті за останні два дні. Хочу відпочити від тебе... – мовила Сашка, але не знала, що побачить Влада набагато швидше, ніж сподівалася.